Глава 7.1

— Дивно все ж, що вона приїхала… — пробурмотіла я, дивлячись у вікно, за яким зеленів сад, біліла тераса, а далі — блакитним простором виблискував океан. Мені подобалися покої, в які поселила сеньйора Геррера — світлі, просторі, з таким чарівним краєвидом… Шкода, що сама я не подобалася сеньйорі. А моя тітка, з її ексцентричним характером, точно не прийдеться до серця господині цього будинку. На щастя, поки що майбутня свекруха вирушила на Канари в невелику подорож, є час підготуватися…

— Чому? — наблизився Мігель. Застиг з іншого боку вікна, пильно розглядаючи мене. — Ти даремно хвилюєшся, все буде чудово. Втім, я чув, всі жінки перед весіллям…

— Не в цьому справа, — стривожено перервала його я, різко повернувшись до туалетного столика, на якому білів череп. Той останнім часом був звичайним мертвим предметом, не подаючи ознак присутності Га-Уциль. Частково я навіть сумувала за своєю загадковою родичкою, яка пройшла століття і простори, щоб опинитися в цьому світі, нехай навіть лише духом. І ось після того, як майже рік тому я і Мігель провели ритуал, що закрив ворота в нижній світ, — Га-Уциль зникла.

— Може, поділишся? — звів некромант брову, зробивши крок уперед і намагаючись зазирнути мені в обличчя.

Я здригнулася від його дотику, ніби струмом прошило.

— Та що з тобою, Джованна? Ти сьогодні ніби…

— Не в собі, — нервово посміхнулася я, обійнявши себе руками й зробивши крок назад. — Я знаю, але не можу зрозуміти причину. Точніше, причин у нас дві… перша — цей дивний сон, у якому Смерть знову кликала мене… — Я підвела темні, як безодня, очі на нареченого, і він, мабуть, побачив у моєму погляді панічний страх перед Потойбіччям. — Друга — про мене згадала дорога тітонька, яка з юності не цікавилася моїми справами. Збіг? Або ж їй щось потрібно?

— А може, вона вирішила, що родині нарешті потрібно возз’єднатися? — м’яко запитав Мігель. Він ніби не звертав уваги на те, що я знову уникаю дотиків і поглядів — зі мною таке траплялося після того, як я відчула холод за дзеркалом і дивилася в очі Ла Муерти. — Ти залишилася одна, серденько. Вона — твоя родина. Дай їй шанс… — Він широко посміхнувся, і в темних очах блиснули зухвалі зелені іскри. — А якщо вона образить тебе, то я змушу її три дні танцювати серед маргариток і чорнобривців на старому кладовищі.

Я нарешті посміхнулася, відтанула. Зробила крок до нареченого і притиснулася до нього, із насолодою вдихаючи такий знайомий і рідний аромат — полиновий, гіркий, імбирний… із пряними нотками пелюсток чорнобривців, і ніжними і небезпечними водночас. Квіти смерті — їхній запах я завжди любила. Терпкий запах осені…

Калаверу на столику раптом на мить огорнув дивний туман, що з’явився невідомо звідки — немов прозора завіса впала на череп, ковзнувши білою змією вбік і розсіявшись біля стіни… Я з подивом спостерігала, як темні порожні очниці заливає смарагдове сяйво, воно яскраво спалахнуло, здійнявши зелені іскри. Наче в багаття хтось кинув вугілля… Іскристі метелики кинулися до прочиненого вікна, промайнувши перед моїм поглядом, і зникли серед яскравих помаранчевих стреліцій. А череп продовжував сяяти темно-смарагдовим світлом — рівним і ясним.

— Мігель… — зачаровано прошепотіла я, вириваючись з його обіймів і кидаючись до черепа. — Мігель, здається, Га-Уциль до нас повернулася!

А маленьке чорне кошеня, яке з’явилося вранці в цій кімнаті ніби з нізвідки, з писком стрибнуло на стіл з найближчої книжкової полиці й кинулося до черепа, б’ючи його лапками. Очниці засяяли ще сильніше, і кошеня замурчало, лягло поруч із Га-Уциль.

— Ого, вони вже подружилися, — зауважив Мігель.

— І все ж це дуже дивно, — нахмурилася я. — Звідки він міг взятися? Як пробрався через величезний паркан?..

— Може, з твоїх снів? — усміхнувся маг смерті й підійшов до столика, щоб погладити кошеня.

Але те здригнулося і зашипіло, ледь не вкусивши Мігеля. Я мимоволі всміхнулася.