Пробудження дару

Пролог

Пейзаж змінюється на очах — будинки тонуть у далині, а тупіт копит чути вже майже за спиною.
Я біжу так швидко, як ніколи в житті, — аби тільки втекти подалі від цього міста. Від людей, що переслідують мене. Від родини, яка мене продала. Від життя, у якому я — лише маріонетка церкви.

Ноги палають болем. Бігти босими ступнями по каменю й гілках заради свободи — ось моя плата.
І я готова її заплатити, навіть якщо доведеться кульгати всю решту життя.

«Вона десь тут! Знайдіть її!» — чую за спиною голос мого найстаршого брата. Він без жалю схопить мене й переламає кістки, аби я більше ніколи не втекла.

Мабуть, цікаво, що ж я зробила такого жахливого.
Проявила дар зцілення у королівстві Вермер — там, де людей із магією переслідує церква. Та, власне, всі, кому не лінь.

«Мені треба десь сховатись. Інакше мене схоплять», — думаю, вибігаючи з міста. Навколо — ліс, кладовище й міжселищна дорога.
Куди бігти? У скронях пульсує кров, легені палають вогнем. Озираюсь — і розумію: єдиний шанс урятуватись — хащі.

«Святий Верму, допоможи мені хоча б ще раз». Подих збивається, піт заливає очі, але я не зупиняюсь.
Я ніколи так не молилась нашому Богові — сліпому до людського горя — як тепер, стоячи спиною до неминучої загрози.

«Я знаю, що ти десь тут! Виходь! Ти винна нам за те, що ми тебе годували всі ці роки!» — кричить недоумок Віктор.
Сподіваюсь, ти впадеш з коня, виродку, — думаю я й мимохіть бажаю, аби в нього щось пішло не так.

Біжу далі крізь зарості. Гілки ріжуть руки й ноги, волосся збилося в ковтуни — та грець із ним. Голоси наближаються, часу майже не залишилось.
Я вже ледве тримаюсь на ногах, коли помічаю повалене дерево серед тернових заростей. Роздираю сукню, дряпаю кожен клаптик шкіри, але таки ховаюсь під деревом, у гущі кущів, і затамовую подих.

Тиша. Лише спів птахів, шелест дрібних тварин і далекий гул вітру. Голоси тануть, не знаходячи мене.

Я лежу ниць так довго, що втрачаю відчуття часу. Повіки важчають, і зрештою очі змикаються від утоми.

До того, як усе сталося

Відтоді, як у мені пробудився дар зцілення, життя перевернулося.

Середній брат, щоб зробити мені боляче й довести, що я нічого не варта, схопив кішку, яку я підгодовувала в саду — ту, що я так любила — і почав її мучити.
«Годі, не чіпай її! Прошу, брате, вона ж ні в чому не винна!»
«Її провина в тому, що прив’язалась до такої невдахи, як ти», — кинув він.

Я підхопила тремтячу тварину й пригорнула до грудей. Плакала над скаліченим тілом:
«Ні, прошу, тільки живи. Мені шкода, що ти страждаєш через мене. Молю — залишся зі мною».
Я молилася всім богам Вермера. Страх і відчай стискали груди так сильно, що дихати стало боляче.
«Вдих… видих… не працює».

І тоді я відчула, як усередині спалахує полум’я. Спершу — іскра. За мить — пожежа. Але болю не було.
Жар розливався по тілу, аж поки не стало легко, ніби з мене зняли кайдани. Сяйво огорнуло мене — яскраве, але тепле. І кішка в моїх руках почала дихати рівно, з полегшенням.

Я озирнулась — і побачила брата. У його очах стояли жах і невіра. Він розвернувся й кинувся до маєтку.

«Стій! Зупинись! Не кажи йому!» — закричала я.
«Та пішла ти! Тобі кінець!» — долинуло у відповідь.

«Батьку! Ні! Не віддавайте мене!» — благала я. Я була готова терпіти приниження, побої, голод, косі погляди служниць — аби тільки не потрапити до рук первосвященика.

«Хто б міг подумати, що ти колись принесеш користь», — холодно сказав він. — «Збирайся. За тобою прибудуть єпископи. Я отримаю за тебе гарну суму».

«Я нікуди не піду! Ви мене не змусите! Знайшли, як позбутися мене нарешті?!»

Я — наймолодша в родині барона. Бастард. Дитя, народжене від зради матері.
З пелюшок мене ненавиділи: вітчим, брати, навіть побічні гілки родини. Я терпіла все — побої, знущання, замикання в підвалі, байдужість матері, яка просто дивилася крізь мене.

«Раз мені тут не жити, то я піду сама. Але в церкву не поїду».

Усе загострилося. Крики, лайка, важке, в’язке повітря.

Наказ: «Взяти її під варту!» — і мене хапають за руки, тягнуть із кабінету.
Віктор дивиться на мене, як на комаху, з огидною посмішкою переможця. Вітчим стоїть біля вікна, навіть не обертається — мабуть, я й справді для нього ніщо.

А в мені тим часом кипить лють. Дика, всепоглинаюча лють.
Вона застилає очі, не залишає місця страху чи покорі. І тоді все навколо вибухає.
Сила вихоплюється назовні — хвиля світла, удар, крик. Людей відкидає назад. Хтось непритомніє, хтось намагається підвестись, але я вже не думаю.
Я просто тікаю.