Глава 2: Хвилі в тиші
Світло газових ламп у майстерні поступово втрачало теплоту, перетворюючись на бліде, майже примарне сяйво. Залізне Місто за вікнами давно занурилося у важкий, задушливий від смоґу сон. Лише далекі реви заводських гудків Нижніх Ярусів і тремтіння парових труб нагадували про те, що цей велетенський механізм ніколи не зупиняється.
Евелін стояла над масивним креслярським столом із червоного дерева. Сотні синіх аркушів із білими лініями, які вона витягла зі шкіряного тубуса Канцлера, тепер укривали кожну вільну поверхню. Повітря було густим від запаху старого паперу та її власного напруження.
Із густої тіні в кутку кімнати, супроводжуваний тихим, ритмічним клацанням, вийшов Сайлас.
Автоматон був шедевром, хоча на перший погляд здавався зібраним із того, що залишилося на звалищі після аварії ефірного потяга. Його корпус був викуваний із потьмянілої бронзи й темної сталі, поцяткованої шрамами від зварювання. Замість обличчя в нього була відполірована латунна пластина з двома оптичними лінзами, що світилися м’яким аквамариновим світлом. Але те, як він рухався — плавно, переносячи вагу з ноги на ногу, трохи сутулячись, — видавало в ньому щось до болю людське.
— Леді Блеквуд, — проскрипів голосовий модулятор Сайласа; його чіткі вібрації, налаштовані під шкірну сенсорику Евелін, передавали дивну, майже батьківську турботу. — Тиск у парових котлах стабілізовано. Зовнішні замки заблоковано. Ваш пульс... прискорений. Ви не спали тридцять вісім годин.
— Я не можу спати, Сайласе, — пробурмотіла Евелін, не відриваючи очей від креслень. Вона закріпила на правому оці ювелірний монокль із набором збільшувальних лінз і схилилася над схемою головного ефірного приводу. — Подивися на це. Просто подивися.
Автоматон підійшов ближче. Його аквамаринові очі-лінзи звузилися, фокусуючись на папері. Усередині його грудної клітки ледь помітно ворухнувся пневматичний міх. Евелін упізнала це стримане зітхання металу. Так завжди робив Майстер Торвальд, коли бачив складне інженерне завдання.
— «Небесний Левіафан», — констатувала Евелін, проводячи тонким пальцем по сплутаних лініях. — Це атмосферний перетворювач колосальних масштабів. Дивись: ось тут розташовані резонаторні камери. Вони створені для того, щоб уловлювати залишковий ефір із хмар. А ось тут — система розподілу.
— Це... зброя, — повільно промовив Сайлас. — Спрямований викид такої кількості ефіру може випалити цілий район Залізного Міста до самого фундаменту.
— Саме так. Але є одна деталь, яка не дає мені спокою.
Евелін узяла кілька аркушів кальки й наклала їх один на один, просвічуючи знизу невеликим ефірним ліхтариком. Лінії з різних схем злилися воєдино, утворюючи складну тривимірну проєкцію нутрощів Левіафана. Сотні магістралей і труб сходилися в одному місці — у самісінькому центрі конструкції, у величезній броньованій капсулі.
Але капсула на кресленнях була порожньою.
— Енергетичні магістралі обриваються, — підсумував Сайлас. — Відсутнє джерело живлення.
— «Серце», — прошепотіла Евелін. Вона зняла монокль і потерла втомлені очі. — Торвальд створив ідеального монстра, але не залишив інструкцій, як його оживити. Без «Серця» Левіафан — це просто гора дорогого металобрухту. І мій Ефірний Резонатор, який Канцлер так відчайдушно хоче отримати, — це лише стартер, усього лише іскра.
Вона випросталася, відчуваючи, як хруснули хребці під корсетом. Пазл склався: Канцлер Венс перевіряв її. Він сподівався, що Евелін, як найкраща учениця Торвальда, зможе відтворити Серце або підказати, де воно заховане.
— Він мене знищить, якщо я не дам йому того, чого він хоче, — спокійно сказала Евелін. Вона перевела погляд на темний коридор, що вів до її особистих кімнат. — Але зараз я нічого не зможу зробити. Мені потрібно перезавантажити сенсори — я перегрілася.
— Переводжу майстерню в режим автономної оборони, — відповів Сайлас, і його лінзи на мить спалахнули червоним.
Евелін залишила креслення на столі й пройшла до ванної кімнати, схованої в глибині вежі.
Це було її справжнє святилище. Тут не було вікон, лише товсті цегляні стіни, оббиті мідними панелями для екранування від зовнішніх електромагнітних полів. Посеред кімнати стояла величезна, глибока ванна з відполірованої бронзи, що спиралася на масивні чавунні лапи.
Евелін підійшла до стіни й повернула кілька латунних вентилів. З товстих труб із глухим гулом вирвалася гаряча вода, наповнюючи кімнату густою білою парою. Вона додала у воду кілька крапель ефірної олії лаванди — єдина жіноча примха, яку вона собі дозволяла в цьому царстві металу та мазуту.
Повільно, рух за рухом, вона почала роздягатися. Спочатку зняла важкий пояс з інструментами, потім відстебнула кобуру з пневматичним розрядником, поклавши зброю на табурет поруч із ванною — на відстані витягнутої руки. Далі настала черга сукні. Розшнурувавши броньований корсет, Евелін глибоко вдихнула.
На її ребрах і спині виднілися бліді, рвані шрами — сліди Ефірних Воєн, які назавжди вкарбувалися в її плоть.
Вона переступила через бортик і занурилася в гарячу воду по саме підборіддя.
Вода для Евелін була не тільки способом розслабитися чи змити бруд. Для її зміненої нервової системи рідина ставала ідеальним, бездоганним провідником. Повітря розсіювало вібрації, спотворювало їх. Але у воді кожна хвиля, кожен мікроскопічний імпульс був чистим і зрозумілим.
Евелін заплющила очі — темрява огорнула її. Вона дозволила своєму тілу розслабитися, відпускаючи контроль. Вода м'яко обіймала шкіру, і крізь цю товщу Евелін почала «слухати» вежу.
Це була справжня медитація. Вона відчула глибокий, ритмічний гул головного бойлера в підвалі. Відчула дрібне тремтіння циркуляційних насосів. Вона розрізняла пульсацію тиску в кожній трубі, що пронизувала стіни будівлі. Це була колискова машин, симфонія інженерії, яку могла зчитати лише вона.
Поступово межі її тіла розчинилися. Евелін здавалося, що вона сама стала водою, розтікаючись по вежі мідними артеріями. Серцебиття сповільнилося, синхронізуючись із тактом парової машини.