Розділ 11. Коли серце обрало мир

Розділ 11. Коли серце обрало мир

Ранок у чарівному лісі почався незвично тихо.

Андрій прокинувся від теплого сонячного проміння, яке пробивалося крізь густі гілки старих смерек. Деякий час він лежав нерухомо, дивлячись у небо, а потім повернув голову.

Поруч нікого не було.

— Даро?

Він підвівся.

Місце біля нього було порожнім.

Ковдра лежала складена на моху, а на землі залишився лише невеликий вінок із польових квітів.

Андрій підняв його.

— Куди ти пішла?..

У нього всередині все стиснулося.

Після вчорашньої розмови він знав, що сьогодні має відбутися щось страшне.

Мирослав збирав людей.

Вони збиралися йти до лісу.

А Дара не могла залишатися осторонь.

— Даро!

У відповідь пролунало лише відлуння.

Андрій швидко підвівся.

Рана майже не боліла, а сріблястий знак на руці ледь світився.

Він уже хотів рушити на пошуки, коли почув шум кущів.

Хтось біг.

Дуже швидко.

Андрій обернувся.

На галявину вибіг хлопець.

Він ледве тримався на ногах, важко дихав і постійно озирался назад.

— Андрію!

Андрій придивився.

— Назар?

Це був той самий хлопець, якого він нещодавно врятував.

Назар уперся руками в коліна й кілька секунд намагався відновити дихання.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитав Андрій.

— Я… шукав тебе…

— Але як ти знайшов це місце?

Назар махнув рукою.

— Неважливо.

Він нарешті випростався.

— У селі зараз страшно.

Андрій насторожився.

— Що сталося?

— Вони прийшли.

— Хто?

— Люди Мирослава.

Андрій відчув, як серце забилося швидше.

— Де Дара?

— Вона там.

— Де саме?

Назар показав у бік гір.

— Вона веде вовків.

Андрій завмер.

— Що?

— Вона зібрала їх усіх. Вовки оточили ліс. Люди Мирослава підійшли до старої стежки, і тепер…

Назар перевів подих.

— Тепер почалася війна.

Андрій більше нічого не питав.

Він кинувся до коня.

— Андрію!

Хлопець уже осідлав його.

— Дякую, Назаре.

— За що?

— За те, що прийшов.

Назар похитав головою.

— Це мій борг.

— Який борг?

— Ти врятував мене тоді. Я не міг просто сидіти в селі, знаючи, що тебе може не стати.

Андрій усміхнувся.

— Тоді тепер зроби для мене ще одну річ.

— Яку?

— Іди подалі від лісу.

Назар здивувався.

— Але я хочу допомогти.

— Ти вже допоміг.

Андрій поглянув на нього серйозно.

— Якщо щось станеться, повертайся в село. Ти не повинен ризикувати.

Назар неохоче кивнув.

— Добре.

— Бережи себе.

— І ти теж.

Андрій торкнувся боків коня.

Той миттєво помчав стежкою.

---

Тим часом на іншому боці лісу Дара стояла на високому камені.

Перед нею розтягнулася ціла зграя вовків.

Сивий був попереду.

Його сірі очі світилися незвичайним зеленим світлом.

За спиною Дари стояли хранителі.

Усі дивилися в бік людей.

Мирослав і його чоловіки вже наближалися.

Вони несли сокири, списи, луки й арбалети.

— Не робіть цього! — крикнула Дара.

Мирослав зупинився.

— Відійди.

— Ні.

— Ми прийшли за Сірим Серцем.

— Воно вам не належить.

— Воно може врятувати наше село.

— А скільки дерев ти знищиш заради цього?

Мирослав не відповів.

Дара стиснула палицю.

— Ти не розумієш, що робиш.

— Я розумію більше, ніж ти думаєш.

— Ні.

Вона подивилася на людей.

— Ви думаєте, що ліс — це лише дерева.

Її голос став твердішим.

— Але тут є життя.

Мирослав підняв руку.

— Рушаємо.

Люди зробили крок уперед.

Вовки загарчали.

І тоді перший постріл розірвав тишу.

Стріла пролетіла над головою Дари.

Вовки кинулися вперед.

— Не вбивати! — крикнула Дара. — Тільки зупинити їх!

Вона підняла палицю.

Коріння дерев почало виходити з землі.

Люди відступали.

Але кілька чоловіків уже пробиралися до дерев із сокирами.

— Не чіпайте дерева!

Дара кинулася до них.

Один із чоловіків підняв сокиру.

І раптом почувся свист.

Стріла влучила прямо в руків'я сокири, вибивши її з руки.

Чоловік відскочив.

Дара обернулася.

На пагорбі стояв вершник.

Андрій.

Він тримав лук.

Його кінь гарцював під ним.

Дара завмерла.

Її серце забилося так сильно, що вона ледве могла дихати.

— Андрій…

Він був тут.

Він не поїхав.

Вона боялася, що після зникнення чорної мітки він повернеться до свого села.

Боялася, що вибере звичайне життя.

Боялася, що одного ранку просто зникне.

Але він прийшов.

Заради неї.

Андрій подивився прямо на неї.

— Я ж обіцяв.

Дара ледь усміхнулася.

— Ти прийшов.

— Я залишився.

Вона відчула, як на очі навернулися сльози.

— Дякую.

Андрій знову підняв лук.

Наступна стріла влучила в землю просто перед ногами чоловіка, який намагався наблизитися до Дари.

— Ніхто її не чіпатиме.

Мирослав подивився на нього.

— Ти?

Андрій опустив лук.

— Так.

— Ти ж можеш повернутися до села.

— Можу.

— Тоді навіщо залишився?

Андрій подивився на Дару.

— Бо там, де вона, тепер і мій дім.

Дара завмерла.

Мирослав похмуро стиснув щелепи.

— Ти не розумієш, що говориш.

— Розумію.

Андрій спішився з коня.

— Ви хочете Сіре Серце, але навіть не знаєте, чим воно є.

— Воно може врятувати людей.