Розділ 10. Вибір між двома світами

Розділ 10. Вибір між двома світами

У чарівному лісі настала тиха година.

Після всього, що сталося, навіть дерева ніби вирішили дати Андрієві та Дарі трохи спокою.

Сонячне проміння просочувалося крізь густі крони смерек і золотими плямами лягало на мох. Десь неподалік дзюркотів струмок, у траві шелестіли маленькі лісові мешканці, а високо над головами співали птахи.

Андрій сидів на широкому пласкому камені й уже вкотре дивився на свою руку.

Чорної мітки не було. Лише невеликий сріблясто-сірий знак у формі листка.

Він провів по ньому пальцями. Ще вчора хлопець був упевнений, що ця чорна мітка стане його смертю. А тепер її не існувало. Він був живий.

Здоровий.

І навіть рана на боці майже перестала боліти. Але найбільше Андрія дивувало зовсім не це.

Він подивився на дівчину, яка сиділа неподалік.

Дара.

Вона плела невеликий вінок із лісових квітів, час від часу піднімаючи очі на нього.

Вона була зовсім не схожа на людей, яких Андрій знав раніше.

Смілива. Вільна. Горда. І водночас дивовижно добра.

Дара знала кожну стежку цього лісу.

Знала, де заховані джерела, де ночують олені, де ростуть цілющі трави.

Вона могла за одним звуком зрозуміти, яка тварина проходила поруч.

А ще вона не боялася того, чого боялися всі інші.

Духу Лісу. Навпаки. Вона говорила з ним так, ніби говорила з кимось близьким.

І саме вона врятувала Андрія.

Вона молила ліс за нього.

Вона віддала частину власної сили.

А коли він відкрив очі, саме її обличчя побачив першим.

Андрій усміхнувся.

— Про що ти думаєш?

Дара підняла голову.

— Про тебе.

— Про мене?

— Так.

Вона подивилася на його руку.

— Перевіряю, чи не повернулася мітка.

Андрій засміявся.

— Вона вже не повернеться.

— Сподіваюся.

Дара відклала квіти.

— Ліс сказав, що тепер ти під його захистом.

— Мені досі важко в це повірити.

— Мені теж.

Андрій подивився на неї.

— Ти справді думала, що я помру?

Дара опустила погляд.

— Так.

— Ти плакала?

Вона одразу насупилася.

— Ні.

— Дара.

— Трохи.

Андрій усміхнувся.

— Я бачив.

— Ти був непритомний.

— Але почув.

Дара почервоніла.

— Тоді забудь.

— Не хочу.

Вона здивовано подивилася на нього.

Андрій тихо сказав:

— Дякую.

— За що?

— За те, що врятувала мене.

Дара похитала головою.

— Це не я.

— Ти молила ліс.

— Але саме ліс тебе врятував.

— А хто змусив його це зробити?

Дара не відповіла.

Андрій підвівся й підійшов ближче.

— Ти.

Дара відчула, як її щоки знову стають гарячими.

Вона ще ніколи не відчувала такого поруч із людиною.

Ніколи не хотіла постійно бачити когось поруч.

Ніколи не хвилювалася настільки сильно за когось.

І найстрашніше — вона не хотіла цього почуття втрачати.

Дара дивилася на Андрія й розуміла, що тепер готова оберігати його.

Так само, як оберігала ліс.

— Я рада, що ти одужуєш, — тихо сказала вона.

— А я радий, що саме ти була поруч.

Дара усміхнулася.

— Ти вже вдруге говориш такі речі.

— Бо вони правда.

Вони разом повернулися до галявини.

На великій тканині були розкладені прості лісові страви: ягоди, горіхи, мед, хліб, гриби, запечені овочі та чай із трав.

Дара сіла поруч.

Андрій узяв шматочок хліба.

— Ти сама все це приготувала?

— Так.

— І не отруїла мене?

Дара обурено подивилася на нього.

— Я могла залишити тебе вовкам.

— Це правда.

— Але не залишила.

— І за це я теж дякую.

Дара засміялася.

— Ти сьогодні тільки й робиш, що дякуєш.

— Бо є за що.

Вони їли мовчки.

Навколо було спокійно.

Здавалося, що не існує ні Чорнолісу, ні Мирослава, ні зброї, ні небезпеки.

Тільки вони.

Андрій дивився на Дару.

І поступово в його голові виникла думка.

Спочатку боязка.

Потім дедалі сильніша.

Він хотів запропонувати їй піти з ним.

До його села.

Туди, де були звичайні люди.

Туди, де вона могла б жити поруч із ним.

Без небезпеки.

Без вовків.

Без боротьби.

Без Сірого Серця.

— Дара…

— Що?

Андрій зробив глибокий вдих.

— А ти коли-небудь думала піти звідси?

Її усмішка зникла.

— Звідси?

— Так.

— Куди?

— До мого села.

Дара завмерла.

— Навіщо?

— Щоб бути разом.

Тиша.

Навіть вітер ніби стих.

Андрій зрозумів, що сказав це занадто прямо.

— Я знаю, що там люди. І знаю, що ти їх не любиш. Але…

Дара різко підвелася.

— Не кажи цього.

— Дара…

— Ти хочеш, щоб я залишила ліс?

— Я хочу, щоб ти була в безпеці.

— Мій дім — тут!

Її очі спалахнули.

— Ти не розумієш.

— Я хочу зрозуміти.

— Ні!

Вона відвернулася.

— Люди вже забрали в мене занадто багато.

Андрій мовчав.

Дара стиснула кулаки.

— Через людей загинув мій дід.

Її голос затремтів.

— Він захищав цей ліс. Вони прийшли до нього зі зброєю. Вони хотіли змусити його показати дорогу до Серця.

По її щоці скотилася сльоза.

— Він відмовився.

Андрій підійшов ближче.

— Дара…

— Я була поруч.

Вона заплющила очі.

— Я бачила, як він помирав.

Її голос зламався.

— І відтоді я не можу довіряти людям.

Андрій нічого не сказав.

Він просто обійняв її.

Дара спочатку застигла.

А потім притулилася до нього.