Розділ 9. Коли серце почуло молитву

Розділ 9. Коли серце почуло молитву

Ліс зустрів Дару тишею. Ще кілька хвилин тому навколо лунали схвильовані голоси, шелестіли кущі, потривожені вовками, а тепер усе стихло. Лише вітер повільно проходив між смереками, торкаючись верхівок дерев.

Сивий обережно ніс Андрія вузькою стежкою.

Дара йшла поруч, постійно поглядаючи на хлопця.

— Тримайся, Андрію…

Він майже не реагував.

Його обличчя зблідло, дихання стало важким, а на одязі темніла пляма крові.

— Ще трохи…

Нарешті вони дісталися невеликої галявини, прихованої від людських очей. Посеред неї росла стара смерека, стовбур якої був настільки товстим, що обійняти його могли б лише кілька людей.

Навколо дерева лежали великі камені, вкриті мохом.

Дара знала це місце.

Колись сюди приводив її дід.

Він називав його Серцем Лісу.

— Сивий, обережно.

Вовк опустився на землю.

Дара допомогла Андрію злізти з його спини й поклала хлопця на м'який мох.

Вона відразу опустилася поруч на коліна.

— Андрію…

Він не відповідав.

Дара приклала пальці до його шиї.

Пульс був слабким.

Занадто слабким.

— Ні…

Її голос затремтів.

Вона швидко розірвала тканину на його боці й оглянула рану.

Ніж пройшов глибоко, але, на щастя, не зачепив життєво важливих органів.

Та чорна мітка була значно страшнішою.

Вона вже простягнулася майже до плеча.

Темні тріщини пульсували, наче жили окремим життям.

Дара торкнулася їх пальцями.

Її долоня одразу обпеклася.

— Ти забираєш його…

Вона відсмикнула руку.

— Не смій.

Чорна мітка ніби відповіла слабким пульсом.

Дара стиснула зуби.

— Я не дозволю.

Вона піднялася й підійшла до старої смереки.

Поклала обидві долоні на її стовбур.

— Лісу…

Вітер завмер.

Дара заплющила очі.

— Я знаю, що ти чуєш мене.

Навколо залишалися лише тиша й шелест листя.

— Я прошу тебе.

Її голос став тихішим.

— Не за себе.

Дара повернула голову до Андрія.

— За нього.

Вона знову опустилася біля хлопця.

— Він не прийшов сюди зі зброєю. Не рубав дерев. Не полював на твоїх дітей. Він не хотів забирати твою силу.

Дара провела рукою по його волоссю.

— Він просто хотів знайти відповіді.

Сивий лежав поруч і тихо стежив за нею.

Лисичка сиділа біля каменя, не зводячи очей із Андрія.

Дара глибоко вдихнула.

— Він урятував мене.

Її очі наповнилися сльозами.

— Розумієш?

Вона схилилася над Андрієм.

— Він навіть не думав про себе. Коли Мирослав кинувся на мене, він просто став переді мною.

Дара витерла сльозу.

— Я все життя думала, що люди приносять лише біль.

Вона замовкла.

— А він…

Її голос зламався.

— Він показав мені, що я могла помилятися.

Вітер раптом поворухнув листя.

Десь далеко тріснула гілка.

Дара підняла голову.

— Ти чуєш мене?

Земля під її колінами ледь помітно здригнулася.

На старій смереці один за одним почали спалахувати крихітні зелені вогники.

Дара завмерла.

— Дух Лісу…

Світло повільно стікало по стовбуру вниз.

Коріння дерева почало світитися.

Сивий підвівся.

Вовки навколо галявини опустили голови.

Навіть птахи замовкли.

Дара повернулася до Андрія.

— Будь ласка…

Вона взяла його за руку.

— Я прошу тебе всією душею.

Світло стало яскравішим.

— І всім серцем.

На мить здавалося, що сама земля затамувала подих.

Потім із глибини лісу долинув голос.

Він не був схожий на людський.

То був шепіт сотень дерев, шум гірських потоків і віддалене виття вовків, злиті в один звук.

— Ти просиш за нього?

Дара затремтіла.

— Так.

— Ти знаєш, ким він стане?

— Ні.

— Ти знаєш, що його поява змінить ліс?

Дара подивилася на Андрія.

— Ні.

Вона стиснула його пальці.

— Але я знаю, що він не повинен померти.

Тиша.

— Чому?

Дара не одразу знайшла відповідь.

Вона дивилася на хлопця, який лежав перед нею.

На його обличчі вже не було болю.

Лише втома.

— Тому що…

Вона відчула, як щоки починають палати.

— Тому що він добрий.

Вона опустила погляд.

— І тому що він став для мене важливим.

Лисичка тихо пискнула.

Дара почервоніла ще сильніше.

— Не дивись на мене так…

Вона знову подивилася на Андрія.

— Я не знаю, коли це сталося.

Дара провела пальцями по його волоссю.

— Можливо, біля струмка.

Вона ледь усміхнулася.

— Можливо, коли він захистив ту стару жінку.

— А може, коли він подивився на мене так, ніби я не була для нього чудовиськом.

Її очі стали вологими.

— Я не хочу втрачати його.

Ліс мовчав.

А потім зелений промінь упав просто на груди Андрія.

Хлопець здригнувся.

Дара відсахнулася.

— Андрію!

Світло огорнуло його тіло.

Рана на боці почала затягуватися просто на очах. Кров перестала текти.

Подих став рівнішим. А чорна мітка… Вона раптом спалахнула так сильно, що Дара прикрила очі.

Темні тріщини почали стискатися. Повільно. Одна за одною. Вони відступали від плеча до ліктя, від ліктя до зап'ястя.

А потім чорне світло зібралося в долоні Андрія. Хлопець різко вдихнув. Чорна мітка відділилася від шкіри тонкою тінню.

Дара завмерла.

Тінь зависла над його рукою.

Вона нагадувала маленький клубок темного диму.

Дух Лісу знову заговорив.

— Чорна мітка більше йому не потрібна.

Дара не повірила власним вухам.