Розділ 8. Коли ліс захищає своїх

Розділ 8. Коли ліс захищає своїх

Ранок у Чорнолісі почався зовсім не так, як очікували його мешканці.

Ще сонце не встигло піднятися над вершинами Карпат, а над селом уже пролунав протяжний звук трембіти.

Тужливий і гучний.

Він прокотився між хатами, відбився луною від гір і змусив людей вискочити на вулиці.

— Трембіта!

— Що сталося?

— Напад!

— Знову вовки!

На площі почалася метушня.

Чоловіки хапали зброю, жінки забирали дітей до хат, старі поспішали зачиняти ворота. Біля дерев'яної церкви залунав дзвін.

Олена вибігла на ґанок і занепокоєно подивилася в бік лісу.

— Мирославе!

Староста вже стояв посеред двору, одягаючи шкіряний жилет.

— Усі нехай залишаються в хатах! — наказав він. — Я сам піду подивлюся, що там.

— Але це можуть бути вовки!

Мирослав похмуро подивився на темну смугу лісу.

— Ні.

Він уже знав, хто прийшов.

Поміж дерев почали з'являтися сірі силуети.

Один.

Другий.

Третій.

Потім ще десяток.

Вовки повільно вийшли на відкриту галявину перед селом.

Їх було багато.

Вони не гарчали.

Не кидалися на людей.

Просто стояли, дивлячись на Чорноліс.

А потім між ними з'явилася Дара.

Вона їхала верхи на темному коні. Її довге волосся спадало на плечі, а зелений одяг майже зливався з лісом. На голові був вінок із трав, а в руці вона тримала тонку дерев'яну палицю, прикрашену стародавніми символами.

Поруч із конем ішов Сивий.

Його шерсть була ще скуйовджена після недавнього поранення, але очі світилися силою.

Дара зупинилася біля першої хати.

Її погляд ковзнув по дерев'яних колодах, складених біля дороги, по свіжих пнях на околиці та по слідах сокир на деревах.

Її серце стислося.

Люди знову завдали лісу болю.

Вона підняла голову.

— Мирославе!

Староста вийшов на дорогу.

За його спиною вже зібралося кілька озброєних чоловіків.

— Дара, — холодно промовив він.

— Ти знав, що я прийду.

— Знав.

— І все одно продовжив рубати дерева.

Мирослав мовчав.

Дара зійшла з коня.

Вовки одразу розступилися перед нею.

— Я попереджала тебе вчора.

— А я попереджав тебе, що не відмовлюся від свого рішення.

— Тоді ти не почув мене.

— Я почув.

Мирослав зробив крок уперед.

— Але я відповідаю за це село. За людей, які живуть тут. За дітей, які хворіють. За старих, які ледве переживають зими. Якщо в лісі справді є сила, здатна продовжити життя, я не можу просто залишити її там.

Дара гірко усміхнулася.

— Ти говориш про життя, одночасно вбиваючи те, що його підтримує.

— Ліс можна відновити.

— Не цей.

Вона повернулася до смерек.

— Цей ліс старший за ваше село. Старший за ваші дороги, хати й могили. Кожне дерево тут має пам'ять. Кожен струмок пам'ятає тих, хто приходив сюди до вас.

— Це лише дерева.

Очі Дари спалахнули.

— Ти справді так думаєш?

Вона підійшла до старої смереки й поклала долоню на її шорсткий стовбур.

— Мій дід присвятив цьому лісу все своє життя.

Її голос став тихішим.

— Він знав кожну стежку. Кожне джерело. Кожного звіра. Він захищав людей, навіть коли вони його боялися. Допомагав тим, хто заблукав. Виводив дітей із лісу під час бурі. Лікував поранених.

Дара повернулася до Мирослава.

— А коли він помер, я продовжила його справу.

— Твій дід був Хранителем, — відповів Мирослав. — Але час змінився.

— Ні.

Дара похитала головою.

— Змінилися люди.

Вона підняла руку.

Вовки позаду неї одночасно зробили крок уперед.

Чоловіки Мирослава схопилися за зброю.

— Не треба! — різко наказав староста.

Дара дивилася тільки на нього.

— Я не хочу крові.

— Тоді забирай своїх звірів і повертайся до лісу.

— Я повернуся, коли ви припините його знищувати.

Мирослав зціпив зуби.

— Я не можу.

— Тоді ліс сам вас зупинить.

Між ними повисла тиша.

І раптом із боку старої хати почувся голос:

— Досить!

Андрій вийшов на вулицю.

Він прокинувся від звуку трембіти й відразу зрозумів, що відбувається щось серйозне.

Чорна мітка на руці боліла так сильно, що хлопець ледве міг її приховати.

Але щойно він побачив Дару, біль на мить відступив.

Їхні погляди зустрілися.

Дара завмерла.

— Андрій…

Він ледь усміхнувся.

— Ти знову прийшла.

У її очах промайнуло щось тепле.

— Я не хотіла, щоб ти опинився тут.

— А я, здається, саме тому й опинився.

Дара хотіла щось відповісти, але раптом побачила його руку.

Чорні тріщини вже піднялися вище.

— Твоя мітка…

Андрій прикрив її рукавом.

— Поки що живий.

Дара зробила крок до нього.

— Ти не повинен був приходити.

— Мені сказали, що лише ти можеш допомогти.

— Я спробую.

Її голос затремтів.

Мирослав спостерігав за ними мовчки.

Він зрозумів, що Андрій і Дара вже пов'язані якоюсь невидимою ниткою.

Але страх за людей знову переміг сумніви.

— Дара, — сказав він. — Останній раз питаю. Чи можеш ти сказати, де знаходиться Сіре Серце?

Дара повернулася до нього.

— Ні.

— Тоді я шукатиму його сам.

— І зруйнуєш Карпати.

— Якщо це врятує людей, я піду до кінця.

— Ти не розумієш, що пробудиш.

Мирослав мовчав.

Потім повільно опустив руку до пояса.

Його пальці торкнулися руків'я ножа.

Дара цього не помітила.

Вона дивилася на Андрія.

— Іди зі мною.

— Дара…

— Будь ласка.

У її голосі вперше прозвучав страх.

Андрій зробив крок уперед.