Розділ 7. Там, де зустрілися дві долі

Розділ 7. Там, де зустрілися дві долі

До Чорнолісу Андрій дістався вже надвечір.

Сонце повільно ховалося за горами, фарбуючи верхівки смерек золотавим світлом. Після довгої дороги кінь ішов повільно, важко переставляючи ноги. Сам Андрій теж відчував втому, але щойно побачив перші хати села, його увага одразу привернула дивна картина.

На центральній площі було неспокійно.

Кілька чоловіків сиділи біля дерев'яної криниці. У декого на руках були перев'язані рани, хтось тримався за плече, а біля огорожі лежали зламані списи та кинуті луки.

Люди перешіптувалися.

— Вовки напали…

— Їх було стільки…

— Староста ледве повернувся…

Андрій спішився.

Він підійшов до одного з чоловіків.

— Що тут сталося?

Той підняв на нього очі.

— Ліс.

— Що?

— Ми пішли в ліс, а він наче сам на нас напав.

Андрій нахмурився.

— Люди постраждали?

— Так. Але вовки нікого не вбили. Вони просто прогнали нас.

Андрій одразу згадав Дару.

Вовки…

Він подумав про Сивого, якого вона лікувала біля струмка.

— Де староста?

— У себе вдома. Але краще не йди зараз до нього.

— Мені потрібно поговорити з ним.

Андрій поправив дорожню торбу.

— Я приїхав саме за відповідями.

Він рушив вулицею.

Чорноліс виявився зовсім не таким, яким Андрій уявляв його дорогою. Хати стояли близько одна до одної, люди дивилися насторожено, а біля деяких дворів лежали купи свіжої деревини.

Тут справді багато рубали.

Андрій зупинився біля великої хати старости.

Не встиг він постукати, як двері відчинилися.

На порозі стояла жінка років сорока.

Її обличчя було втомленим, але добрим. На ній була проста темна сукня, а волосся було акуратно зібране.

Вона уважно подивилася на мандрівника.

— Ви до Мирослава?

— Так.

— Він ще не повернувся.

Жінка помітила його втому й одразу додала:

— Ви з дороги?

— Так. Їду вже другий день.

— Тоді спочатку заходьте.

Андрій здивовано подивився на неї.

— Але я…

— У Карпатах не залишають голодного мандрівника біля дверей, — тепло усміхнулася вона. — Я Олена. Дружина Мирослава.

Андрій трохи вагався.

— Дякую.

Він зайшов до хати.

Всередині було тепло. Пахло свіжим хлібом, печеною картоплею та травами.

Олена швидко накрила на стіл.

— Сідайте. Ви виглядаєте так, ніби весь день нічого не їли.

Андрій усміхнувся.

— Майже так і було.

Він сів за стіл і вперше за довгий час відчув себе спокійно.

Олена поставила перед ним миску гарячої юшки, хліб, сир і тушковані овочі.

— Їжте.

— Ви навіть не знаєте, хто я.

— Знаю достатньо.

Вона сіла навпроти.

— Ви прийшли до нашого села після важкої дороги. Цього достатньо, щоб нагодувати людину.

Андрій подякував і почав їсти.

Але коли він підняв руку, щоб узяти шматок хліба, рукав трохи піднявся.

Олена побачила чорні тріщини.

Її погляд завмер.

Андрій одразу опустив руку.

— Не бійтеся.

Жінка мовчала кілька секунд.

Потім тихо сказала:

— Це те саме закляття, про яке говорять люди?

Андрій здивовано подивився на неї.

— Ви знаєте про нього?

— У Чорнолісі знають багато чого.

Вона не відсунулася.

Навпаки — подала йому ще хліба.

— Вам потрібна допомога.

— Саме тому я тут.

Андрій поклав ложку.

— Я хочу поговорити з Мирославом. Мені сказали, що він знає про Сіре Серце Карпат.

Олена змінилася в обличчі.

— Хто вам про це розповів?

— Один травник, Олекса.

Вона тихо видихнула.

— Олекса…

— Ви його знаєте?

— У цих горах його знають майже всі.

Андрій хотів ще щось запитати, але в цей момент двері різко відчинилися.

До хати увійшов Мирослав.

На його одязі були сліди бруду, на щоці — подряпина, а рука була перев'язана.

Він зупинився, побачивши Андрія.

— Хто це?

— Гість, — спокійно відповіла Олена.

Мирослав перевів погляд на його руку.

Чорна мітка була помітна.

Староста зблід.

— Звідки в тебе це?

Андрій підвівся.

— Саме про це я хочу вас запитати.

Мирослав зачинив двері.

— Сядь.

Андрій сів.

Староста важко опустився навпроти.

— Ти був у лісі?

— Так.

— Бачив Хранителя?

— Бачив.

Мирослав стиснув пальці.

— Тоді ти вже знаєш, що це не казки.

— Я знаю, що той звір був живим створінням. І що в його очах був біль.

Мирослав мовчав.

— Я прийшов не воювати, — продовжив Андрій. — Я хочу зрозуміти, що відбувається зі мною.

Староста довго дивився на нього.

— Чорна мітка не з'являється просто так.

— Що вона означає?

— Не знаю всього.

— Але щось знаєте.

Мирослав зітхнув.

— У старих переказах говориться про людей, яких ліс обирав. Вони могли відчувати Хранителів і бачити те, що іншим недоступне.

Андрій нахмурився.

— І що зі мною станеться?

— Якщо мітка пошириться до серця — ти помреш.

Олена різко подивилася на чоловіка.

— Мирославе…

— Він має знати правду.

Андрій стиснув кулак.

— Тоді скажіть, як її зняти.

Мирослав відвів погляд.

— Є лише одна людина, яка може знати.

— Хто?

— Дара.

Андрій завмер.

Перед очима одразу постала дівчина біля струмка.

Зелені очі. Вінок із трав. Сивий. Маленька лисичка.

— Ви її знаєте?

— Усі в цих горах знають про неї, хоча мало хто бачив на власні очі.

Мирослав налив собі води.

— Дара — повелителька лісу. Її дід колись був Хранителем. Він охороняв священні території, знав старі закляття й умів говорити з духами Карпат.