Глава 10. Подих істинного щастя

Просто Ян

Прокинувшись рано, я не повірив у своє щастя. Адже сині очі найкрасивішої дівчини, моєї істиної, світилися щастям.

Вона солодко потягнулася в моїх обіймах, і я не втримався — зарився обличчям у її шовковисте волосся, вдихаючи той самий ніжний аромат, який тепер назавжди став моїм особистим божевіллям. Торкнувшись губами її гарячої щоки, чуючи її тихе затишне муркотіння, я готовий був віддати все на світі, аби цей ранок не закінчувався. Усередині млів мій дракон, відчуваючи поруч свою магічну покровительку, а серце стукотіло від усвідомлення: відтепер я нікому й ніколи не віддам мою зірочку.

Поспілкувавшись із Любавою, відчув нашу єдність у всьому. Тому, прощаючись уранці, не виявив жодного хвилювання.

Прийшовши до Академії, я насамперед пішов до свого друга — ректора Доріана ар Манімовича.

Ворвавшись до його кабінету, вигукнув:

— Доріане, привітай мене! Я зустрів свою істину пару!

— Ого, оце новини! Де зустрів? Хто вона? Я сподіваюся, це не Мальвія? Вона хоч і гарна жінка, але страшенно стервозна.

— Звісно ж ні! Зараз усе розповісти не можу, але обіцяю: як буде нагода, ти про все дізнаєшся.

— Ну добре, — мовив Доріан, піднімаючись зі свого крісла та підходячи до мене. — У тебе все готово? Скільки твоїх з першого разу не закликали зброю?

— Троє. Два адепти та одна адептка.

— Хто саме?

— Севен, Сірош та Любомиля.

— Ходімо до зали. Там уже всі зібралися, — промовив він, ступивши в телепорт і затягуючи мене за собою.

Ми з ним з’явилися на трибуні перед усіма адептами. А їх чомусь дійсно зібралося дуже багато. Поки ректор виголошував промову, я поглядом відшукав свою Любаву. Вона стояла біля хлопців така смілива та рішуча — аж дух захоплює.

— А тепер прошу вас, адепти Севен, Сірош та Любомилю, підійти та увійти до того кола, колір якого носить ваш дракон. Оскільки в Любомилі немає дракона, вона має пройти до прозорого кола. Прошу вас!

«Максимільяне, мене кличе на допомогу наша зірочка разом із Пурпур. Вона каже, що без мене їй не впоратися», — пролунав голос мого дракона.

«Вона просто панікує, але в неї нічого важкого не буде, я впевнений», — відповів я йому.

«Але Любомиля дуже-предуже просить!»

«Ну добре, лети до нашої пари».

«А ще вона попросила, щоб ти зробив мене невидимим, аби мене ніхто не бачив».

«Скільки нюансів... Лети», — мовив я, роблячи свого дракона невидимим.

А сам почав спостерігати за ареною. Помітив, як Любава взяла за одну руку Пурпур, а за іншу — Ультрамарина. Подивилася на кожного з них, рішуче зайшла в коло, підняла погляд на ректора і промовила...

«Що відбувається?» — тільки й встиг подумати я.

— Шановний ректоре Академії Всіх Стихій Доріане ар Манімовичу! Я, адептка Любомиля, висловлюю прохання закрити мене непроникаючою завісою від усіх присутніх у залі аж до самої стелі. Дане прохання висловлюю, спираючись на статут прав та обов’язків адептів Академії Всіх Стихій.

— Максимільяне, що вона замислила? — здивовано запитав мене ректор.

— Не знаю, Доріане, але давай дозволимо. Ніхто ж не знає, що ми з тобою єдині, хто бачить крізь завісу. Можливо, вона хоче приховати щось важливе. І одразу скажу: вона моя істина. Ти зараз сам зрозумієш, чому я відкрився.

— Добре, адептко Любомиле, нехай буде так, — промовив ректор і клацнув пальцями. Навколо Любави по колу піднялася завіса. — Усі готові?

Усі адепти кивнули — навіть моя маленька, забувши, що її ніхто не бачить.

— Старійшини, прошу вас, починайте читати призов зброї нашим адептам. Усіх інших прошу зберігати тишу!

Розпочався сам ритуал. Спочатку все йшло непогано. Першим впорався Севен: йому з’явилися кинджали. Він із ними злився без проблем.

— Адепте Севене, вийдіть із кола разом із вашою зброєю та чекайте на закінчення випробування інших адептів.

Потім зброя з’явилася в Сіроша — це був широкий меч. Йому довелося закликати дух свого дракона, і разом у них усе вийшло.

— Адепте Сіроше, можете покинути коло зі своєю зброєю та чекати на закінчення проходження ще однієї адептки.

Сірош вийшов із кола, по-братерськи обійнявшись із Севеном, і вони разом перевели погляд на кокон, який сховав від нас адептку.

— Чому так довго? — бурмотів я.

— Дивись, проявляється зброя, — тихо промовив ректор. — Це лук. І як швидко вона з ним впоралася — ніби все життя з нього стріляла! Ух, можна зупиняти речитатив старійшин, коли вона вийде з кола... Адептко, якщо ви впоралися з випробуванням, то... — Що там робить твій Ультрамарин? А по другу руку це хто? — раптом запитав мене Доріан.

— А це, Доріане, драконеса моєї істиної — Пурпур. Але що вона з ними робить?..

— Це неможливо, — напевно, вже розуміючи, що буде далі, промовив ректор.