Глава 9.«Секрет для Любави» 

Просто Любава.

Я звикла прокидатись рано, дуже рано. Мій внутрішній годинник ніколи не підводив. Можливо, саме тому Ян не врахував цього й заснув поряд, щиро покладаючись на те, що встигне непомітно зникнути до світанку.

М'яке вранішнє світло ледве пробивалося крізь шпарини в шторах, малюючи золотаві смуги на його обличчі.

Витягнувши руку з-під теплої ковдри, я обережно погладила Яна по волоссю. Яке ж воно шовковисте та класне! Я була так зосереджена цим ніжним заняттям, що навіть не помітила, як за мною вже уважно спостерігають пара темних, трохи сонних очей.

— Привіт, — тихо сказала я, припіднявшись на ліктях та ніжно поцілувавши його в самий носик.

Можливо, хтось із боку скаже, що така швидка відлига з мого боку — це безхребетно. А я відповім, що життя одне, і його потрібно прожити якомога яскравіше, не витрачаючи дорогоцінні хвилини на дурні образи.

— Але я все одно ще ображаюсь, дуюсь і все таке! Не думай, що я так легко все забула, — мовила я із вдаваною суворістю, а сама чимдалі тісніше притулилася до його міцного плеча.

— Любаво, зірочко моя, пробач за той біль, який я, сам того не знаючи, тобі завдав, — пошепки промовляв Ян. Він почав ніжно вкривати поцілунками моє обличчя: то в щоку, то в одне око, то в інше, то знову в носик.

Я аж замуркотіла від задоволення — так це було солодко й тепло. Але розум підказував, що треба тримати дистанцію.

— Яне, давай не будемо поспішати. Я хоч і не зелене дівча... ти ж був там, усе чув?

— Був, — признався він, посміхнувшись кутиками губ. — А ти як дізналась?

— Я відчула тебе. Точніше, не стільки я, скільки моя Пурпур почула твого Ультрамарина. Вони немов покликали одне одного.

— А ти знаєш, що нам доведеться вигадати дуже переконливу легенду, звідки взялася твоя дракониця? Приймальна комісія поставить безліч запитань, коли ти здійснюватимеш оборот.

— А ти будеш поруч зі мною, коли це станеться? — я з надією подивилася йому в очі.

— Я тепер буду з тобою завжди, — сказавши це, він нахилився і не поспішаючи поцілував мої вуста.

Цього разу поцілунок був не такий пристрасний, як тоді в душовій, але неймовірно солодкий і глибокий.

— Так, нам потрібно вже вставати, — з неохотою відсторонюючись, мовив Ян. — Зовсім скоро в тебе ритуал призову зброї. Сподіваюся, ти вибрала лук?

— Так, у мене буде зброя лук, — промовила я, не поспішаючи розкривати геть усі карти. Дивлячись, як він підводиться з ліжка, запитала: — А чому ти запитуєш із такою тривогою?

— Ух, це добре, дуже добре, — почав розповідати Ян, паралельно одягаючись. — Для дівчат найкраще, коли під час ритуалу відзивається лук, арбалет, нагайка або, на крайній випадок, кинджали. Тоді вони проходять випробування легко, не взиваючи до найглибшої магії свого дракона. Але якщо відзивається меч чи сокира… — він важко зітхнув, — це набагато тяжче, хоч і можливо. Та є одна зброя, з якою ще жодна адептка не впоралась. Та що там дівчата — навіть хлопці-адепти через один її поборюють.

— Яка? — тихо запитую я, хоча всередині все похололо. Я вже чудово здогадалася, що ми з Пурпур у повній дупі, якщо висловлюватися відверто.

— Це катана. Був один жахливий випадок, коли дівчина намагалася приборкати одразу дві катани.

— І що з нею сталося? — голос мимоволі здригнувся.

— Вона не впоралася. Її магічні канали не витримали натиску, вона повністю вигоріла, та й дракона свого назавжди втратила. Хоча була ще одна адептка, яка змогла приборкати цю зброю. Тільки від однієї катани вона відмовилася одразу, а до рук взяла лише один меч. Через це в бою вона не могла брати від зброї усю силу, бо техніка була неповною. Але ж нам чого переживати, чи не так, Любаво? Ти ж обрала лук.

— Усе буде добре, адже ти вже знаєш моє рішення, — сама заспокоюю його, а всередині відчуваю, як крижаний страх буквально розплавлює крила моєї дракониці. — А до речі, чи були колись випадки в історії, щоб хтось призивав більше однієї зброї?

Ян різко повернувся до мене, уважно придивляючись до мого обличчя:

— Чому запитуєш? І якась ти надто бліда стала...

— Та це просто перед випробуванням, трохи переживаю. Запитала з чистої цікавості.

— В історії мені відомий лише один подібний випадок. Колись давно, років двісті тому — у давніх хроніках є про це запис — перед великою війною із завойовниками з паралельних світів... Один адепт призвав на ритуалі дві катани та арбалет. Тоді старійшини назвали його Воїном Світла. Ну а в наш час просто вправно користуватись двома клинками вміє хіба що наш ректор, хоча його магічна зброя зовсім інша.

— Ого, як цікаво, — промовила я. Поки ми розмовляли, я вже встигла зібратися й з'явилася перед своїм драконом повністю одягненою у строгу форму адепта Академії Всіх Стежок. — А що було далі?

— Потім розкажу, нам уже треба виходити. Ну що, скажемо всім, що ми тепер разом? — промовив він, обнявши мене за плечі. Мені було так тепло і затишно в цих обіймах, що не хотілося нікуди йти.

— Ти ж не образишся, якщо ми трохи пограємо в нерозуміючих? Нехай інші трохи заспокояться й не пліткують раніше часу.