Глава 7. «Справжня Любов, або Казка на ніч»

Любов Петрівна, або Любомиля

Вийшовши від цілителів, я підняла очі на Стіва та мовила:

— Друзі, давайте прогуляємо всі пари, що залишилися. Я хочу вам дещо розповісти.

— Давайте якось потім відпрацюємо, — одночасно відповіли Севен, Сірош та Міра.

Лише Стів уважно подивився на мене й запитав:

— Ти впевнена? Точно цього хочеш?

— Точно впевнена. І можеш мене вже поставити на землю, а то на нас усі звертають увагу. Тільки нам необхідно знайти таке місце, де нас не знайде один нетямущий магістр. Не хочу його поки бачити — нехай помучиться, до нього тільки зараз усе дійшло.

— Що й до кого дійшло, Любаво? — спитала Міра.

— Я все поясню, але не тут. Ну то що, є таке місце?

Стівен обережно поставив мене на ноги, пригорнув до себе та погладив по голові. Від нього йшло таке піклування, ніби від рідного брата.

— У мене в місті є будинок, ми можемо піти туди, але нас можуть не випустити.

— Стіве, не треба, — прошепотіла я йому, намагаючись визволитися з його обіймів.

— Я все правильно зрозумів. Ти для мене як сестра, дозволь про тебе піклуватися. Навіть нашим поки не казатимемо, нехай наш декан теж трохи понервує, — тихо мовив він мені на вушко.

— До речі, це не проблема. Я знаю лаз, яким можна вийти з академії непоміченими, а поза воротами скористаємося телепортом, — утрутився Севен.

Так ми й зробили. Дуже швидко опинилися на подвір’ї Стівового будинку. Коли пройшли всередину, нас провели до вітальні. Там палав камін, навпроти нього стояв столик, уставлений різними закусками, а довкола мостилися один великий диван і два менших, дуже зручних.

— Коли ти встиг? — здивовано запитали ми господаря.

— Секрет. Ну розсаджуйтеся.

Ми вмостилися й перекусили, вгамувавши голод. Усе це пройшло в абсолютній тиші.

— Перш ніж я вам усе розкажу, чи готові ви дати мені магічну клятву, що все почуте залишиться між нами?

— Я, Мирослава ар Вог, клянуся своєю магією, що все, про що мені тут повідомлять, нікому не розголошуватиму. Нехай свідком цьому буде моя дракониця Охра. Клянуся!

Коли вона це сказала, Вогник спалахнула жовтим кольором, а на її обличчі на мить з’явилася луска охристого відтінку й одразу згасла.

— Ох, як гарно! — промовила я, із захопленням дивлячись на неї.

Севен теж виголосив цю клятву, тільки в кінці додав:

— Нехай свідком цьому буде мій дракон Лазур. Клянуся!

— Нехай свідком цьому буде мій дракон Кобальт, — підхопив Сірош, промовляючи ті ж слова. — Клянуся!

— А ти, Стіве, зможеш дати таку ж клятву?

— Зможу, але спочатку ти, — відповів він і пояснив: — Любаво, ти теж повинна дати таку ж клятву. Формулювання мені підходить: «Своєю магією, що про все почуте або дізнане...».

— Ну добре, тільки не дивуйтеся моєму формулюванню, я потім усе поясню.

Я зітхнула, зібралася з думками й виголосила клятву, розуміючи, що в текст потрібно вкласти все:

— Я, Любов Петрівна Назарчук, жителька планети Земля, тренер з вільної боротьби, майстер спорту зі стрільби з лука, перебуваючи в тілі адептки Любомилі не з власної примхи, а за бажанням Богині Феофанії, клянуся своєю магією, що все, про що почую тут, нікому не розкажу. Нехай свідком цьому буде…

— Тобі не можна так говорити! — закричали вони ледь не в один голос. — У тебе немає дракона!

А я лише ледь посміхнулася та продовжила:

— Нехай свідком буде моя драконеса Пурпур.

«Ну що, моя маленька, не підведи, проявися хоча б на трошки», — подумки попросила я.

І знаєте, моя Пурпур не підвела! Ледве я промовила останні слова, як спалахнула пурпуровим (рожево-малиновим) кольором, а на скронях з’явилося декілька лусочок відповідного відтінку. Посміхнувшись, я подивилася на друзів. Вони перебували, м’яко кажучи, у шоці. Першою отямилася Вогник (хто б сумнівався!).

— Це неможливо! На вступних випробуваннях нас усіх перевіряли й тестували. Тебе перевіряли аж два рази! Два! Бо не могли повірити, що ти без дракониці й надії на її появу немає жодної. Я пам’ятаю, як ти сподівалася на цю перевірку, аби повернутися в сім’ю. Але цього не сталося. Як таке можливо?!

— Я відповім на всі запитання після того, як Стів складе клятву, — промовила я й подивилася на нього.

— Ну добре. Ви зараз усе зрозумієте, чому я вагався. Про це не відомо навіть викладачам — лише наш декан знає.

Тяжко зітхнувши, він почав говорити:

— Я, Стівенсон Роменс ар Глак, другий син короля ар Тарієнта, який носить прізвище матері ар Глак, без права на успадкування трону королівства Тарієнт, клянуся своєю силою та магією, що все, сказане тут, залишиться таємницею. Нехай свідком буде мій дракон Металік.

Він спалахнув сріблом, а обличчя та руки вкрилися сріблястою лускою.

«Швидко придумай знак!» — схилихнула мене Пурпур. — «У вас починає формуватися татуювання клятви, і лише від тебе залежить, яким воно буде».