Серце дерева 2. Вихід

Розділ 17

Вона чекала на нього в першій кімнаті. Та сама, що в снах - з гладенькими стінами, зеленим світлом, золотим ланцюгом, що вростав у підлогу. Але тепер Марко бачив більше: візерунки на стінах рухалися, складаючись в обличчя, і кожне обличчя дивилося на нього.

Ярина сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. Вона майже не змінилася - ті самі бурштинові очі, те саме обличчя, гладке, мов кора. Тільки волосся стало довшим, майже до підлоги, і в ньому світилися золоті прожилки.

- Ти прийшов, - сказала вона. Не спитала - ствердила.

- Я обіцяв, - відповів Марко. - Хоча не пам'ятаю, коли.

- Ти обіцяв не словами. Ти обіцяв, коли носив нитку. Коли бачив сни. Коли не зрікся.

Вона підвелася. Ланцюг на її нозі брязнув, але не натягнувся.

- Твій батько обрав ключ, - сказала Ярина. - Він вийшов. Забув. Прожив життя. Ти хочеш обрати те саме?

- Не знаю, - сказав Марко. - Я хочу зрозуміти. Чому він пішов? Чому ви залишилися? Чому дерево досі тут?

Ярина подивилася на нього довго. Потім усміхнулася - вперше за багато років.

- Ти питаєш те, на що немає відповіді. Але я спробую показати.

Вона простягнула руку. Марко вагався мить, а потім узяв її.

Долоня була теплою - живою.

- Ходімо, - сказала Ярина. - Я покажу тобі кімнати. І ти вирішиш сам.