Розділ 16

Марко не пішов у ліс одразу. Він чекав. Не тому, що боявся - тому, що знав: треба бути готовим. Він закінчив університет, написав диплом про стародавні лісові культи (науковий керівник здивовано казав: «Звідки ви берете такі деталі? Цього немає в жодному джерелі»). Знайшов роботу в архіві, перебирав старі карти й щоденники. І щоразу, коли бачив згадку про «проклятий дуб» або «лісове серце», у нього холола спина.

Золота смужка на зап'ясті більше не світилася вдень, але вночі, коли він лежав без сну, вона мерехтіла - тихо, ритмічно, ніби дихала.

Мати старіла. Не так, як батько - не стрибками, а поступово. Вона рідко говорила про Олексія, але іноді, коли Марко засиджувався надто довго ввечері, вона сідала поруч і казала:

- Ти схожий на нього. Не обличчям - душею. Він теж довго вагався перед тим, як піти.

- Куди? - питав Марко, хоча знав відповідь.

- У ліс. Він не розповідав деталей, але я знала. Я завжди знала. Ти теж підеш, правда?

Марко мовчав.

- Не відповідай, - сказала мати. - Я не хочу знати. Просто обіцяй, що повернешся.

- Обіцяю, - сказав Марко.

І зрозумів, що бреше.

***

Він вирушив у жовтні, коли листя вже облетіло, а перші морози скували землю. У рюкзаку було небагато: тепла куртка, ліхтарик, батьків ніж із рукояткою з оленячого рогу, фляга з водою. І старий батьків щоденник, який Марко знайшов після смерті - чистий, без жодного слова. Але на останній сторінці хтось вивів крихітним почерком: «Вона чекає».

Автобус довіз його до останнього села. Місцеві дивилися на нього з-під лоба. Бабуся на ґанку перехрестилася, коли він проходив повз.

- Не ходи туди, синку, - сказала вона. - Той ліс бере.

- Я знаю, - відповів Марко.

Він зробив крок на стежку, що вела в глибину.

Ліс зустрів його тишею. Не тією, яка буває в природі - з шелестом листя, цокотінням птахів, тріском гілок. Це була мертва тиша. Марко чув тільки своє дихання й стукіт серця. І ще - далекий, ледь вловимий пульс. Такий самий, як у дитячих снах.

Золота смужка спалахнула яскраво. Вона вела його - не як стрілка компаса, а як внутрішнє тепло, яке тягнуло вперед.

Він ішов годину, другу, третю. Сонце не рухалося - застигло між гіллям, ніби час зупинився. Марко не злякався. Він уже був тут. Уві сні.

А потім побачив дерево.

Воно було більшим, ніж у дитинстві. Набагато більшим. Стовбур ішов угору, губився в темряві, а кора світилася зеленим - не яскраво, а тьмяно, як гнилушки в болоті. І воно дихало. Марко чув це - глибокий, повільний подих, від якого вітер навколо затихав.

На стовбурі, на рівні його очей, був слід долоні. Маленький, жіночий. І поруч - другий, більший. Марко приклав свою руку. Слід збігся.

- Я прийшов, - сказав він уголос.

Кора розступилася.