Розділ 15

Після Олексія дерево заспокоїлося. Не заснуло - просто перестало кликати. Ярина сиділа в першій кімнаті, дивилася на золотий ланцюг, що вростав у її ногу, й чекала. Минув рік. Потім другий. Вона вже думала, що більше ніхто не прийде, коли кора розступилася й на підлогу впав чоловік.

Він був худим, майже прозорим. Шкіра обтягувала кістки, очі запали. Але він не тремтів - він був спокійним, як вода в безвітряний день.

- Де я? - спитав він. Голос був тихим, але чистим.

- У дереві, - відповіла Ярина. - Ти прийшов сюди, бо шукав щось.

- Я нічого не шукав, - сказав чоловік. - Я просто йшов. Ліс завів мене.

- Ліс не заводить випадково. Що ти носиш у собі?

Він довго мовчав. Потім сказав:

- Тишу. Я ношу тишу. Я вчитель. Працював у школі сорок років. Діти кричали, дзвінки дзвеніли, колеги говорили без упину. Я мріяв про тишу. А тепер, коли вийшов на пенсію, тиша мене лякає. Вона порожня. У ній нічого немає.

Ярина дивилася на нього й розуміла.

- Дерево може дати тобі тишу, - сказала вона. - Але не ту, яку ти шукаєш. Воно забере твій голос. Ти ніколи більше не зможеш говорити. Але ти чутимеш усе - кожен звук, кожен шепіт, кожен крик. Ти станеш вухом дерева.

Чоловік подумав.

- А якщо я відмовлюся?

- Тоді ти вийдеш. І навчишся жити з тишею. Вона не ворог. Вона просто… інша.

Він підвівся, подивився на ланцюг на своїй нозі - срібний, тонкий, майже невидимий.

- Я вийду, - сказав він. - І спробую подружитися з тишею.

Він вийшов. Ярина чула, як його кроки віддалялися - рівні, спокійні. 

Вона подумала: 

«Можливо, він один із небагатьох, хто зрозумів».

***

Вона прийшла вночі - красива, висока, з довгим білим волоссям. Її обличчя було ідеальним, наче ляльковим. Але очі дивилися в нікуди.

- Я чула про це дерево, - сказала вона, не чекаючи на вітання. - Воно може дати те, чого я хочу.

- А чого ти хочеш? - спитала Ярина.

- Вічної краси. Я модель. Мені тридцять п'ять, але вже з'явилися зморшки. Агенти кажуть, що я стара. Я не можу постаріти. Це моя смерть.

Ярина подивилася на неї. Під шаром косметики й ідеальної шкіри вона бачила втому. Страх. Жахливий, тваринний страх перед часом.

- Дерево може дати тобі вічну красу, - сказала Ярина. - Але воно забере твоє відображення. Ти ніколи більше не побачиш себе в дзеркалі. Ні у воді, ні в склі, ні в чиїхось очах. Ти будеш красивою, але не знатимеш, якою.

Жінка засміялася - гостро, фальшиво.

- Яка різниця? Я буду красивою. Це головне.

- Ти впевнена?

- Так.

Ярина кивнула. Дерево здригнулося. Ланцюг на нозі жінки спалахнув - і розчинився. Її тіло змінилося: шкіра стала ще гладенькішою, очі - яскравішими, волосся - білішим. Але дзеркальна поверхня на стіні кімнати погасла. Відображення жінки зникло.

- Як я виглядаю? - спитала вона, повертаючись до Ярини.

- Прекрасно, - сказала Ярина. - Але ти ніколи цього не побачиш.

Жінка вийшла. Ярина знала, що вона робитиме далі - шукатиме дзеркала, які не працюють, питатиме перехожих, чи вона гарна, і ніколи не віритиме відповідям. Вона отримала те, що хотіла. І втратила те, що мала.

***

Минали роки. Ярина перестала рахувати тих, хто приходив. Деякі обирали вихід - вільні, але з ниткою на руці. Деякі обирали обмін - і ставали кімнатами. Їхні обличчя з'являлися на стінах, їхні голоси впліталися в шепіт, що ніколи не замовкав.

Ярина навчилася впізнавати кожного. Ось кімната кравця, який віддав свої руки за золото, - тепер його пальці ростуть зі стелі, вічно ворушаться, ніби шиють невидиму тканину. Ось кімната співачки, яка віддала свій голос за славу, - її рот роззявлений у беззвучному крику, а з нього вилітають метелики, які розсипаються в порох, не долетівши до підлоги. Ось кімната старого генерала, який віддав свої спогади про війну за спокій, - тепер він сидить у кутку, гладить невидимого пса й плаче, сам не знаючи чому.

Ярина ходила між ними, торкалася стін, чула їхні думки. Вони не були мертвими. Вони були вічними. І кожен із них колись обирав сам.

А дерево росло. Що більше було кімнат, то товстішим ставав стовбур. Коріння проросло на кілометри навколо, сплітаючись із корінням інших дерев. Ліс ставав єдиним організмом - живим, дихаючим, пам'ятаючим.

Ярина іноді думала: «А що, якби я не погодилася? Що, якби я вийшла?» Але відповіді не знаходила. Вона вже не пам'ятала, якою була до дерева. Тільки ім'я. Тільки біль. Тільки обіцянку: «Я буду нагадувати».

І вона нагадувала. Кожному, хто приходив. Навіть тим, хто не слухав.

А потім прийшов Марко.

Вона побачила його ще в лісі - високого, худого, з рюкзаком за плечима. Він не вагався, не озирався. Він ішов упевнено, ніби знав дорогу. І на його лівому зап'ясті світилася золота нитка - та сама, яку Ярина бачила на руці Олексія тридцять років тому.

- Він повернувся, - прошепотіла вона. - Не він. Його син.

Дерево здригнулося. Вперше за довгі роки.