Розділ 12

Роки перетворилися на десятиліття. Десятиліття - на століття. Ярина перестала рахувати час. Вона зустрічала мисливців і втікачів, закоханих і зневірених, молодих і старих. Деякі слухали її й ішли геть - вільні, але з золотою ниткою на руці. Деякі обмінювали свої обличчя, пам'ять, голоси - й ставали кімнатами. Їхні обличчя виростали на стінах, їхні голоси впліталися в шепіт, що ніколи не замовкав.

Ярина навчилася не плакати за ними. Майже навчилася.

Але іноді, коли в кімнаті нікого не було, вона притулялася лобом до холодної стіни й шепотіла:

- Мамо, я все ще тут. Я все ще пам'ятаю.

І дерево тремтіло - ледь помітно, ніби відповідало.

А потім прийшов Олексій.

Ярина побачила його ще в лісі - розгубленого, з порожніми очима, що брели між деревами, шукаючи те, чого не міг назвати. Вона знала цей погляд. Вона бачила його сотні разів.

Але в Олексії було щось інше. Він не хотів ні влади, ні забуття, ні молодості. Він хотів повернути те, що втратив. І він був готовий платити.

Ярина спостерігала, як він прокидається в кімнаті, як смикає ланцюг, як намагається згадати. Вона знала, що він не зможе - дерево забирає пам'ять одразу, щойно людина торкається кори.

Але вона також знала, що він не здасться.

І коли він спитав: «Хто ти?», вона не сказала правди. Вона сказала: «Я та, хто будує кімнати». Бо правда - що вона колись теж була людиною, що вона чекала на нього століттями - була надто важкою для першої зустрічі.

Але в глибині душі Ярина знала: Олексій - не випадковий. Він - ключ. До чогось, чого вона ще не розуміла.