Розділ 10

Наступний відвідувач прийшов за місяць. Це була жінка років тридцяти, змарніла, з синцями під очима. Вона не кричала, не билася. Вона просто сіла на підлогу, обхопила коліна руками й заплакала.

Ярина сиділа поруч. Не торкалася - просто була поряд.

- Я знаю, чому ти прийшла, - сказала вона.

- Звідки? - ледь чутно спитала жінка.

- Твоя дитина померла. Три роки тому. Ти не можеш цього пережити.

Жінка підняла голову. Її очі були червоними, виплаканими.

- Я хочу її повернути. Скажи, дерево може?

- Ні, - сказала Ярина. - Дерево не повертає мертвих. Воно може дати тобі спокій. Ти можеш забути біль. Але разом із болем забудеш і любов. Ти не пам'ятатимеш, що в тебе була дитина.

Жінка закрила обличчя руками.

- Це не те, чого я хочу.

- А чого ти хочеш?

- Я хочу… - вона замовкла. Довго думала. - Я хочу, щоб вона жила. Хоча б у мені. Якщо я забуду - її не буде ніде.

Ярина кивнула.

- Тоді твій вибір - іти.

- Але біль… він мене вбиває. Я не сплю, не їм, я помираю щодня.

- Я знаю, - сказала Ярина. - Але біль - це теж пам'ять. Без болю немає любові. Без любові немає сенсу.

Жінка довго мовчала. Потім підвелася, витерла сльози й сказала:

- Я піду. І буду пам'ятати. Навіть якщо це вб'є мене.

- Не вб'є, - сказала Ярина. - Зробить сильнішою.

Кора розступилася. Жінка вийшла. Ярина чула, як вона плакала, віддаляючись. Але це були інші сльози - не безнадійні.

Ярина сиділа в порожній кімнаті й думала: «Можливо, я тут не даремно».