Розділ 9

Після того, як Ярина стала провідницею, дерево не заговорило з нею ще довго. 

Воно просто було - дихало, пульсувало, росло. 

А вона сиділа в першій кімнаті, дивилася на золотий ланцюг, що тепер був частиною її ноги (не прикував - ріс із кісточки, тонкою жилкою, що губилася в деревині), й чекала.

Перший відвідувач з'явився за три тижні. 

Ярина вже думала, що дерево пожартувало з нею, що ніхто ніколи не прийде. Але однієї ночі кора в першій кімнаті розступилася, й на підлогу випав чоловік.

Він був молодим, років двадцяти, у брудному мисливському кожусі. Його трясло. Він дивився на свої руки, потім на Ярину, потім на ланцюг, що вростав у її ногу.

- Де я? - спитав він. - Я заблукав. Переслідував оленя… він завів мене надто далеко.

- Ти в дереві, - сказала Ярина. - У тому, яке стоїть у глибині лісу. Ти торкнувся кори, і воно впустило тебе.

Чоловік не зрозумів. 

Він спробував підвестися, але побачив, що його нога теж прикута - срібним ланцюгом, тоншим, ніж у Ярини, але таким самим живим.

- Що це? - закричав він. - Хто ти? Чаклунка?

- Я провідниця, - спокійно відповіла Ярина. - Я тут, щоб пояснити тобі правила. Ти можеш вийти. Але спочатку мусиш обрати.

- Я нічого не обиратиму! Я хочу додому!

Він смикнув ланцюг. Той не піддався. Тоді він почав бити ногами в підлогу, кричати, лаятися. 

Ярина сиділа мовчки. Вона знала, що це не допоможе.

Минуло кілька хвилин. Чоловік утомився, сів, закрив обличчя руками.

- Що я маю обрати? - прошепотів він.

- Ти прийшов у ліс не випадково, - сказала Ярина. - Ти щось шукав. Що?

- Оленя. Золоторогого оленя.

- Олень - це дзеркало. Ти шукав не оленя. Ти шукав владу. Силу. Здатність бути вищим за інших.

Чоловік підняв голову. Його очі звузилися.

- Звідки ти знаєш?

- Дерево читає тебе. Я тільки перекладаю.

Вона підвелася. 

Ланцюг на її нозі брякнув, але не натягнувся - він дозволяв їй ходити по всій кімнаті.

- Дерево може дати тобі силу, - сказала Ярина. - Але ти мусиш віддати щось натомість.

- Що?

- Своє обличчя.

Чоловік завмер.

- Яке обличчя?

- Те, яке бачать інші. Твою впізнаваність. Твоє ім'я. Ти станеш могутнім, але ніхто не знатиме, хто ти. Ти будеш тінню. Ні дружина, ні діти, ні друзі не впізнають тебе. Ти станеш чужинцем у власному домі.

Чоловік довго мовчав. Потім спитав:

- А якщо я не оберу?

- Тоді ти залишишся тут. Назавжди. Станеш кімнатою. Чиєюсь пасткою.

Він знову закрив обличчя руками. 

Ярина бачила, як він тремтить. Їй стало шкода його - цього дурного мисливця, який погнався за золотим сном і впав у пастку.

- Іди, - сказала вона. - Відмовся від оленя. Забудь про нього. Дерево відпустить тебе, якщо ти скажеш «ні».

Чоловік підвівся. 

Подивився на ланцюг, що світився сріблом у зеленому світлі. Потім на Ярину.

- А ти? Ти теж обирала?

- Я обрала залишитися. Але не силою. Я обрала допомагати.

Він кивнув. І сказав уголос, твердо:

- Ні. Я не хочу сили. Я хочу додому.

Ланцюг на його нозі спалахнув - і розпався. Кора розступилася, відкриваючи прохід назовні. Чоловік кинувся туди, не озираючись.

Ярина залишилася сама. І вперше за багато тижнів усміхнулася.

- Спрацювало, - прошепотіла вона. - Я допомогла.

Але дерево мовчало. 

Воно не схвалювало і не засуджувало. Воно просто чекало на наступного.