Розділ 8

У вісімнадцять Ярина пішла до дерева сама. 

Не питаючи дозволу, не боячись. Вона взяла батькового ножа - «на всяк випадок» - і пішла знайомою стежкою, яка вперше за багато років вела правильно.

Дерево зустріло її тишею. Воно дихало глибоко й рівномірно, ніби спало. Але коли Ярина торкнулася кори, воно прокинулося.

Кора розступилася. Вона ввійшла.

Перша кімната була порожньою, але стіни її світилися зеленим. На підлозі лежав золотий ланцюг - не прикутий до стіни, просто лежав, ніби чекав, коли його візьмуть.

- Ти не перша, хто приходить по скарб, - пролунав голос. Нізвідки й звідусіль водночас. - І не остання. Але ти перша, хто приходить не за собою.

Ярина озирнулася. У кутку кімнати стояла тінь - не чітка, але з людськими обрисами.

- Я прийшла за матір’ю, - сказала Ярина. - Хочу повернути її пам’ять.

- Неможливо, - відповіла тінь. - Пам’ять, віддана добровільно, не повертається. Вона стала частиною дерева. Якщо забрати її, дерево загине.

- То нехай гине.

Тінь засміялася - тихо, безрадісно.

- Ти готова вбити дерево, яке дало твоїй матері спокій? Воно забрало її біль. А ти хочеш повернути його разом із пам’яттю.

Ярина замовкла. Вона не думала про це.

- Але є інший шлях, - сказала тінь. - Ти можеш стати частиною дерева. Не кімнатою - провідницею. Ти бачитимеш усіх, хто приходить, і допомагатимеш їм обирати. А за це дерево покаже тобі матір. Не тепер - через багато років. Останній раз, перед тим як ти зникнеш.

- Зникну?

- Усі провідники колись зникають. Дерево не вічне. Але поки воно живе - живеш і ти.

Ярина думала довго. Майже годину. А потім сказала:

- Я згодна. Але я буду не просто голосом. Я буду нагадувати тим, хто приходить, що пам’ять - це не те, чим варто жертвувати.

Тінь мовчала. 

А потім золотий ланцюг на підлозі здригнувся, піднявся в повітря й обвив ногу Ярини. Не туго - ніжно, як обійми.

- Добре, - сказала тінь. - Ти будеш нагадувати. А вони будуть обирати.

Кімната почала змінюватися. Стіни стали прозорими, і Ярина побачила інші кімнати - сотні, тисячі. У кожній хтось був. Хтось плакав, хтось спав, хтось дивився на неї з надією.

Вона відчула, як її тіло легшає, як очі змінюють колір на бурштиновий, як голос розчиняється в деревині.

Але вона встигла прошепотіти:

- Я пам’ятаю, мамо. Я пам’ятаю тебе. Навіть якщо ти не пам’ятаєш мене.

І дерево відповіло тишею - тією самою, яка була в лісі, коли вона бігла додому в десять років.

То було її останнє людське відчуття.

І перше - вічне.