Розділ 3

У школі Марка дражнили «золоторуким». Не злісно - діти завжди чіпляються до того, що відрізняється. Він навчився носити светри з довгими рукавами навіть у спеку. Вчителі думали, що він мерзлякуватий. Марко не поправляв.

Він був тихим хлопцем. Не замкненим, але таким, що більше слухає, ніж говорить. 

Однокласники звали його на дні народження, він ходив, сміявся, грав у футбол. Але щоразу, коли хтось торкався його лівої руки, він відсмикував її, ніби обпікся.

- У тебе там що, татуювання? – питали старші.

- Шрам, – відповідав Марко.

І ніхто не перечив.

Найважчим було не це. Найважчим було дивитися на батька.

Олексій був добрим татом. Він грав із Марком у шахи, вчив лагодити велосипед, розповідав смішні історії з роботи. Але іноді - дедалі частіше з роками - Марко ловив його погляд. Батько дивився на нього так, ніби намагався щось пригадати. Ніби Марко був для нього одночасно рідним і чужим.

Одного разу Марко не витримав.

- Тату, ти пам’ятаєш, як ми ходили в ліс?

Олексій на мить завмер. 

Потім усміхнувся - тією своєю легкою, трохи незграбною усмішкою.

- Ми часто ходили в ліс, сину. Ти любив збирати жолуді.

- Ні, - сказав Марко. - Я про інший ліс. Темний. Де дерево дихає.

Олексій довго мовчав. Його обличчя стало сірим, а очі - порожніми.

- Не треба, Марку, - нарешті сказав він. - Деякі речі краще не згадувати.

- Але ти ж нічого не пам’ятаєш!

- Саме тому, - батько підвівся, поцілував Марка в маківку й вийшов з кімнати.

Того вечора Марко почув, як батько плаче у ванній. 

Тихо, приглушено, ковтаючи сльози, щоб ніхто не почув.

 Марко стояв під дверима й нічого не міг зробити. Він тільки дивився на свою золоту смужку, що світилася в темряві коридору, й думав: «Це через мене. Він плаче через мене».

Але це була неправда. Олексій плакав через те, чого не міг згадати.