Розділ 2.

Перший сон прийшов, коли Маркові виповнилося сім.

Йому снився ліс. Не такий, як біля їхнього міста - світлий, березовий, із грибами та чорницями. Цей ліс був темним, густим, із деревами, які стояли надто близько одне до одного. Гілки спліталися над головою в суцільний дах, крізь який не пробивалося сонце. Але Марко бачив усе - його золота смужка світилася яскравіше, ніж будь-коли, розганяючи темряву на кілька кроків уперед.

Він ішов. Довго. Ноги не втомлювалися, але серце калатало. Він знав, що йде до чогось важливого. До когось.

А потім побачив дерево.

Воно було величезним - таким, що, коли Марко задер голову, то не побачив вершечка. Кора нагадувала зморшкувату шкіру старого діда, а в тріщинах ворушилося світло - зелене, живе, пульсуюче. І ще: дерево дихало. 

Марко чув це - глибокий, повільний подих, від якого вітер навколо затихав.

Він підійшов ближче. На стовбурі, на рівні його очей, був слід долоні - маленький, дитячий. Марко приклав свою руку. Слід збігся ідеально.

Кора розступилася. Темрява втягнула його всередину - м’яко, майже ніжно, як ковдра, якою мати вкриває вночі.

Він опинився в кімнаті. Не лякаючій - теплій, дерев’яній, зі стінами, на яких мерехтіли візерунки, схожі на казкові карти. У центрі стояла дівчинка. Їй було років дванадцять, темне волосся спадало на плечі, а очі світилися бурштином.

- Привіт, - сказала вона. - Я чекала на тебе.

- Хто ти? - спитав Марко.

- Мене звати Ярина. А ти - Марко. Ти син того, хто обрав ключ.

Вона простягнула руку. На її долоні лежало золоте яблуко - маленьке, блискуче, з листочком, що тремтів, ніби живий.

- Візьми, - сказала Ярина. - Це подарунок. Він розтане, коли прокинєшся. Але нитка залишиться. Вона вестиме тебе, поки ти не виростеш.

Марко взяв яблуко. Воно було теплим. Він відкусив - і прокинувся.

У роті танув солодкий присмак. А золота смужка на зап’ясті стала яскравішою.