Розділ 1

Марко народився звичайним хлопчиком. Принаймні так казала мати. Вона любила повторювати: «Ти плакав, як усі, їв, як усі, перший зуб у тебе виліз, коли треба». Але Марко знав, що він не такий, як усі. Бо в себе на зап’ясті, на лівій руці, він мав тонку золоту лінію. Не подряпину - вона ніколи не кровоточила. Не татуювання - її не можна було звести ні милом, ні спиртом, ні навіть маминим лляним рушником, яким вона терла так сильно, що шкіра червоніла.

Золота смужка світилася в темряві.

Маркові було чотири, коли він уперше помітив це. Він прокинувся серед ночі від спраги, потягнувся до склянки на тумбочці й побачив, що його рука світиться. Тихо, ледь помітно, ніби хтось намалював на ній тонку нитку розігрітого золота. 

Він не злякався - у чотири роки діти бояться темряви під ліжком, а не світла на власному тілі. Він просто дивився, зачарований, поки смужка не згасла сама.

Але наступної ночі вона з’явилася знову. І наступної. Щоночі.

Мати водила його до лікарів. Лікарі казали: «Странно, но не опасно. Может быть, пигментное пятно необычной формы». Один старий дерматолог навіть запропонував видалити лазером, але Марко заплакав так гучно, що мати відмовилася. Вона не знала, що Марко плакав не від болю - він просто відчував, що ця смужка є частиною його. Якщо її забрати, він перестане бути собою.

Батько, Олексій, дивився на смужку інакше. Він довго мовчав, коли вперше побачив її. А потім узяв Марка на руки, притиснув до себе й сказав: «Це наша родинна відзнака. У мене теж така була». Марко хотів спитати: «Де ж вона зараз?», але не спитав. Він помітив, що батько дивиться на своє чисте зап’ястя з якоюсь дивною сумішшю полегшення й туги.