Її серце

 Звук власного дихання заглушав тупіт ніг моїх переслідувачів. Я різко завернув у вузький темний провулок, швидко вибрався на паркан, і перестрибнув. Відштовхуючись від землі трохи роздертими руками, ривком подався вперед і опинився посеред паркового майданчику будинку розваг "Неонові Примари". Холодне світло неонової вивіски синього кольору охоплював весь простір навколо. Бігти далі не було сил, я притих посеред припаркованих машин. Четвер, вечір. Усі ділові люди найближчих кварталів зібралися сьогодні тут щоб випити, обговорити свої справи і помацати поглядами оголених механічних дівчат. Думка про відпочинок та звабливі танці вилетіла так само швидко, як і з'явилася — мої переслідувачі вибігли на парковку, здається, не дивлячись на хрип власних легень, я навіть розчув кілька міцних слів з вуст Куба. Трохи віддихавшись, я притулився до дверцят автомобіля і завмер, прислухаючись. Вловити кроки Куба і його людей посеред майданчику було неможливо, з нутра "Неонових Примар" голосно лунала музика, біля чорного ходу сміялася компанія молодих людей. Напевно, вони були під Синтезом. Напевно, проскочити непоміченим не вийде, напевно, Куб вистрілить в спину. А вмирати рано.

   Не сьогодні.

   Шалено в грудях билося серце. Спроба сконцентруватися вдалася не відразу, і тільки через декілька секунд я зміг активувати систему. На щастя, вона спрацювала правильно. Мій слух відразу ж посилився, вдарив по вухах шалений рваний темп музики з клубу і сміх молодих безтурботних придурків. Мені потрібно було почути кроки. Я буквально бачив, як спітнілі і змучені люди Куба вибігли з провулка сюди і з відчаєм усвідомили, що я встиг сховатися. Куб, ймовірно, вже і сам запустив свою систему, якщо не зробив цього ще як тільки почалася погоня. Він, наскільки мені відомо, поки що не встиг обладнати своє ліве око нічим, крім здатності бачити у темряві.
   — Десь тут. Рейно, Хіт, ці ряди. Решта — туди. Марк зі мною.
Вони йшли тихо, але я чув дотик їхнього взуття об асфальт, хтось закашлявся, переривчасте дихання "пройшло" далеко зліва. Якщо я непомітно перетну частину парковки, то зможу обігнути "Примар" збоку і дістатися до головного входу. Як розмовляти з охороною — питання вже інше, але бігти далі сенсу не було. Я виснажився, до того ж уже скоро мій череп стисне напад головного болю. Потрібно було встигнути, Куб не стане входити всередину "Примар" і цим я виграю трохи часу. Головне дістатися. Трек, що почав грати тепер, змусив стиснути зуби. Кожен бас, який лунав у клубі, бив по моїй вушній мембрані з небувалою силою. Але все ж я чув і кроки. Заспокоїлися легені. Тихо прокрадаючись повз припарковані автомобілі, я раз у раз відходив з лінії, якою до мене рухався хтось із переслідувачів. І тут із дверей чорного ходу, над якими світилася така ж холодна, як і неонова вивіска лампочка, вийшов охоронець клубу.
   — Ей, що там за рух?!
Я мало не викрикнув, бо гучний голос розривав мої мізки. На мить я завмер, як і люди Куба. Припинився сміх молодих наркоманів.
   — Сховай залізяку! Спокійно, десь тут у вас сховався щур. Він нам винен.
Крок, ще крок, перехід до іншої машини. Великий паркан вже ближче.
   — На місці стій! — гаркнув охоронець і більшу частину паркувального майданчика осяяло яскравим прожектором над дверима чорного ходу. Я притулився до дуже дорого граві-мобілю і спробував розглянути, що там відбувається. Вийшли ще люди. Малолітні наркомани швидко ретирувалися всередину. Звідси я міг побачити тільки частину всієї картини: охоронець стояв і тримав у витягнутій руці револьвер, прожектори "висмикували" Куба із нічної пітьми.
   — Спокійно, кажу, тут один сховався у вас, тільки що прибіг, десь тут, ми його візьмемо і підемо. Він нам винен.
   — Я тебе знаю! — Раптом подав голос хтось мені невидимий — Ти покидьок з Альфи!
Далі почалася якась метушня. Користуючись нагодою і тим, що світло прожекторів не дістане мене, я наблизився до мети ще ближче — тепер мене від огорожі відділяло півтора десятка метрів. Незважаючи на дуже болючу чутливість слуху, я не вимкнув систему. Можливо, не всі люди Куба зараз стоять поруч з ним. Можливо, хтось крадеться слідом.
   — Забирайтеся звідси, провокація не вдалася.
Я зупинився і виглянув — Куб тримав руки перед собою, ніби заспокоюючи опонентів, його лазерний пістолет залишався в кобурі. Намагаючись не вникати в бесіду, я прислухався до навколишнього середовища. Все спокійно. До паркану залишилося зовсім небагато. Потрібен ще один ривок.
   — Обшукайте парковку і віддайте нам нашого щура — сказав Куб.
Саме зараз. Більше можливості не буде. Дочекавшись, поки всередині "Неонових Примар" почне грати черговий ядовитий трек, я в такт йому рвонув з місця. Стрибок. Руки ледь не зісковзують з металевої поверхні огородження, я швидко видряпуюсь і перевалювалююсь на протилежну сторону. Не дуже вдале падіння, ще стрибок — і я в кущах. Завмер, прислухався: серцебиття і потужні баси, від яких, здається, вібрують стіни. Я розстебнув плащ і заглянув у невеликий контейнер, пристебнутий до поясу. На відміну від мого, це серце не билося. У відблисках неонового світла, металевий орган здавався холодним, ніби зроблених з льоду. Я торкнувся його рукою. Закрив кришку.

   Я знав, що роблю, коли прямував сюди. Сім'ї Альфа і Вернфорт ворогували багато років, постійно переходили одне одному дорогу і ділили сфери впливу у цьому грішному місті. Тільки недавно їх лідери домовилися про щось на кшталт миру у зв'язку із появою проблем, які могли підкосити бізнес і тих, і інших. Однак члени обох груп продовжували спідлоба дивитися один на одного. Клуб розваг належав Сонні Вернфорту.