Розділ 10. Подих нового життя

Минуло кілька місяців після їхнього повернення з Озера Туманів.

Життя в зграї Чорного Кряжу ввійшло у своє спокійне, гармонійне русло. Гордій упевнено тримав у руках владу, а Божена стала для вовків справжньою Берегинею — мудрою, доброю та уважною до кожного. Будинок на скелястому мисі огорнула тиха, затишна теплота.

Проте останніми тижнями Гордій потай від дружини відчував дивну, ледь вловиму тривогу. Його хиже чуття, загострене інстинктами Альфи, вловлювало ледь помітні зміни. Запах стиглих ожин та полину, який завжди супроводжував Божену, став інакшим — глибшим, ніжнішим, із м'яким молочно-солодким відтінком. Дівчина швидко втомлювалася, частіше залишалася на ґанку, задивляючись на гірські горизонти, й з особливим апетитом налягала на свіжі лісові ягоди та ожиновий чай.

Тож коли одного осіннього ранку Гордій повернувся з ранкового обходу східного кордону, у будинку панувала особлива, майже урочиста тиша.

Божена чекала на нього у вітальні. Вона сиділа на краєчку дивана, загорнута у м'який плед, тримаючи в руках теплий кухоль. Коли двері зачинилися й Гордій ступив до кімнати, знімаючи з плечей важку куртку, дівчина підвела на нього свої сіро-зелені очі. У них сяяло таке сліпуче, трепетне світло, що серце молодого Альфи миттєво пропустило удар.

— Гордію... — тихо мовила вона, посміхаючись.

Він провів долонею по обличчю й квапливо підійшов до неї. Присівши перед дружиною на коліна, як робив це сотні разів з її дитинства, він поклав свої великі, гарячі долоні на її коліна.

— Що сталося, моє серце? — його голос опустився до занепокоєного шепоту. — Ти бліда. Почуваєшся зле? Мені викликати лікаря зграї?

Божена стиха засміялася — цим чистим, дзвінким сміхом, який він так любив. Вона поставила кухоль на стіл, узяла його праву долоню й повільно, обережно перенесла її зі своїх колін вище... поклавши просто на свій животик.

— Лікар вже був, мій Альфо, — пошепки мовила вона, заглядаючи йому просто в душу. — І він підтвердив те, що моє серце відчувало вже кілька тижнів.

Гордій завмер. Час навколо них ніби зупинився. Його надлюдський слух, притиснутий через долоню до її тіла, раптом ухопив це...

Два серцебиття.

Одне — знайоме, рідне, ритмічне серце його Божени. А поруч із ним — крихітне, часте, наче тріпотіння крилець пташки, але неймовірно чітке й сильне серцебиття нового життя. Його дитини. Спадкоємця Чорного Кряжу.

Уперше за всі роки, уперше перед загрозами, ворогами чи відповідальністю Альфи, непохитний і грізний Гордій закляк. Його золоті зіниці спалахнули диким, первісним сяйвом, але в цьому вогні була лише нестяма, шок і непідробний, дитячий захват.

— Ти... — його хрипкий голос здригнувся, що було для нього геть не властиво. — Боженко... це правда?

— Правда, Гордію, — сльози щастя заблищали на її віях. — Весною нас стане троє. Ти будеш татом.

У той самий момент внутрішній вовк Гордія не просто підвівся — він видав у його свідомості ликуюче, переможне виття. Звір, який колись обіцяв захищати маленьку дівчинку з ожинами, тепер тріумфував, відчуваючи продовження свого роду від Істинної пари.

Гордій простягнув руки й дбайливо, ніби вона була зроблена з найтоншого кришталю, притягнув Божену до себе. Він уткнувся обличчям у її шию, важко й часто дихаючи, і вона відчула, як по її шкірі прокотилася гаряча сльоза її непереможного Альфи.

— Дякую... — шепотів він, цілуючи її шию, щоки, губи, волосся. — Дякую тобі, моя Луно... моя дрібнота... моє життя.

— Гордію, ти плачеш? — здивовано й ніжно посміхнулася Божена, гладячи його по темному волоссю.

— Ні, — засміявся він крізь сльози, піднімаючи обличчя й дивлячись на неї з безмежною гордістю та любов'ю. — Це просто мій вовк не тямить себе від щастя.

Він знову опустив долоню на її живіт, м'яко погладжуючи його й подумки присягаючись своїй майбутній дитині так само непохитно, як колись присягався її матері: захищати, берегти й віддати все життя за їхній спокій.

Того ж вечора новина рознеслася по всьому селищу та володіннях зграї.

Першим до будинку на скелі прибіг Степан. Лісник вбіг у вітальню трохи захеканий, тримаючи в руках ящик зі свіжозібраними яблуками та слоїк із лісовим медом.

— Це правда?! — з порогу вигукнув Степан, розглядаючи доньку та Гордія, які сиділи біля каміна. — Гордію, це правда?!

Гордій підвівся, посміхаючись широкою усмішкою— таким щасливим Степан не бачив його ще ніколи.

— Правда, пане Степане. Ви скоро станете дідусем.

Степан закляк на секунду, поставив ящик на підлогу й провів долонею по вусах. А потім із широкою посмішкою підійшов і міцно, по-батьківськи обійняв молодого Альфу, поплескавши його по широкій спині:

— Ну що ж... вітаю, сину. Вітаю! Зграї потрібен новий бешкетник. Тільки гляди мені — з цього моменту Божена не повинна піднімати нічого важчого за чашку з чаєм!

— Вона й пити його буде лише з моїх рук, — щиро засміявся Гордій.

Пізніше, коли над лісом зійшов повний місяць, Гордій вийшов на високий ґанок будинку. Він обіймав Божену ззаду, загорнувши її разом із собою у велику вовняну ковдру. Його руки лежали на її животику, відчуваючи тепло нового життя, а Божена спокійно спиралася потилицею на його міцні груди.

З боку Священної галявини доносилося глухе, поважне виття вовків зграї — вони дізналися про майбутнього спадкоємця й вітали свого Лідера та свою Королеву.

Гордій нахилився до вушка Божени й тихо мовив:

— Вони вітають нашого малюка.

— І ми захистимо його, правда? — тихо запитала вона.

— Завжди, — відповів Гордій, цілуючи її у скроню. — Я захистив своє кохання, і я захищу нашу родину. Це обітниця Альфи.