Розділ 6. Правда для лісника та перші кроки

Після того вечора на скелі повітря між Гордієм та Боженою остаточно змінилося. Зникла та дитяча ніяковість, яка роками змушувала дівчину сприймати його лише як захисника, а Гордія — як непохитного старшого брата. Тепер кожен їхній погляд був наповнений особливим змістом. Вони часто гуляли вздовж узлісся, тримаючись за руки, і Гордій більше не ховав золото у своїх очах, коли дивився на неї, а Божена не соромилася тулитися до його міцного плеча.

​Проте за затишними побаченнями нависала одна вагома проблема — Степан.

​Батько Божени завжди поважав Гордія. Для нього цей хлопець був надійним сусідом, який не раз виручав у лісі та захищав доньку. Але після нічного нападу на будинок Степан повернувся з далекого кордону й застав розтрощені двері, розбиті шибки та налякані чутки серед селищних про «диких звірів». Дерев'яні двері Гордій із хлопцями зі зграї відремонтував за один день, але важкі запитання лісника нікуди не зникли.

​— Тобі треба поговорити з ним, Гордію, — тихо мовила Божена одного вечора, коли вони сиділи на ганку її будинку. Вона перебирала його великі пальці своїми тендітними руками. — Тато бачить, як ми дивимося один на одного. І він бачить, що ти — не просто сусідський хлопець. Він лісник, він відчуває ліс краще за багатьох. Він починає щось підозрювати.

​Гордій глибоко видихнув, опустивши погляд на її золотаве волосся.

​— Я знаю, Боженко. Для людини дізнатися, що поруч із його єдиною донькою живе вовк — це шок. Але я обіцяв захищати тебе, і тато має знати, кому він довіряє твоє життя.

​Така нагода випала за два дні.

​Степан чув чутки про диких вовків у глибоких ярах і збирався йти на огляд східного квадрата лісу. Гордій просто з'явився на порозі його хати ранньої днини, одягнений у цупку куртку, і спокійно мовив:

​— Пане Степане, я йду з вами. Є розмова, яку не варто відкладати.

​Лісник уважно подивився на молодого чоловіка. У погляді Степана читалася батьківська тривога: він бачив, як змінилася його вісімнадцятирічна донька, як спалахують її щоки від одного згадування про Гордія.

​— Ну що ж, ходімо, Гордію. Розмова справді дозріла, — суворо мовив Степан, бережно беручи на плече свою мисливську рушницю.

​Вони йшли глибоко в хащі, де сосни закривали небо, а кроки гунули в моху. Першу годину вони мовчали, але коли зупинилися біля старого джерела на межі земель зграї, Гордій повернувся до чоловіка.

​— Пане Степане, ви любите Божену більше за життя. Я це знаю, — почав Гордій, і його голос пролунав глибоко й твердо. — І я хочу, щоб ви знали: я віддам за неї своє життя, не вагаючись ні секунди. Але я маю бути з вами чесним. Ніч, коли на ваш будинок напали... це були не дикі собаки й не бродячі злодії.

​Степан стиснув рушницю сильніше, його обличчя напружилося:

​— Я бачив сліди біля ганку, Гордію. Це були сліди велетенських лап. Ті розповіді, які в селищі вважають казками... про перевертнів у наших горах... це правда?

​— Правда, — спокійно відповів Гордій.

​Він зробив крок назад, щоб не лякати чоловіка, і на секунду дозволив своїй справжній сутності вийти на поверхню. Його очі спалахнули яскравим, чистим золото-бурштиновим вогнем, а повітря навколо них стало важким від аури Альфи. Степан мимоволі відступив на крок, його рука смикнулася до зброї, але він закляк, бачачи перед собою не безумного монстра, а мудрого й сильного лідера.

​— Я — Альфа зграї Чорного Кряжу, — продовжував Гордій, змусивши очі повернути звичайний колір. — Ті, хто вдерся у ваш дім — це ворожа зграя, яку ми вже знищили. А Божена... Божена — моя Істинна пара. Доля визначила нас бути разом. Я дізнався про це, коли їй було десять років.

​Степан закляк. Його обличчя зблідло, а потім налилося фарбою.

​— Десять?! — голос лісника здригнувся від гніву й батьківського страху. — Вона була дитиною! А ти... ти звір! Ти весь цей час крутився біля неї?!

​— Я ніколи не торкнувся її і пальцем, поки вона не виросла! — карбуючи кожне слово, голосно відповів Гордій, дивившись Степану просто в очі. — Я стримував свого вовка вісім років! Я став для неї другом, щитом, проводирем до школи. Я чекав, поки вона виросте й сама, своєю людською волею, вирішить, чи потрібен їй я. Вона знає все, пане Степане. І вона обрала мене.

​Степан важко дихав. Він опустив рушницю, спираючись на неї, як на костур. У його голові не вкладалася ця божевільна реальність: світ казок і монстрів виявився реальним, а цей хлопчина, якого він знав роками, був королем цих хижаків.

​— Вона людина, Гордію... — тихіше мовив Степан, провівши долонею по обличчю. — Вона тендітна. Ваш світ кривавий. Я бачив, що залишилося від паркану. Як я можу довірити тобі свою доньку, знаючи, хто ти такий?

​— Саме тому, хто я такий, їй більше нічого не загрожує, — Гордій підійшов ближче й опустив руку на плече лісника. — Моя зграя тримає весь цей ліс. Для мене немає нічого дорожчого за неї. Якщо ви накажете мені піти — я піду, але я все одно захищатиму її з тіні. Проте Божена любить мене, пане Степане. Не змушуйте її страждати через страх перед тим, чого ви не розумієте.

​Звикання Степана до нової реальності стало справжнім випробуванням, але не без комедійних та зворушливих моментів.

​Перші кілька тижнів лісник поводився вкрай обережно. Коли Гордій приходив до них у гості — тепер уже як офіційний хлопець Божени, — Степан вивчав кожен його рух. Він косо дивився, як Гордій одним пальцем піднімає важкі мішки з картоплею або як рухається безшумно, наче тінь.

​— Тату, ну годі вже так дивитися на Гордія, він не вкусить! — сміялася Божена за вечерею, накладаючи хлопцеві подвійну порцію м'яса.

​— Я просто перевіряю, чи не ростуть у нього ікла під час їжі, — бурчав Степан, але в його очах уже зник той дикий страх.

​Згодом Степан почав помічати інше. Коли в лісі стався сильний завал через буревій, Гордій зі своїми вовками (яких він представив Степану як «своїх хлопців з зграї») за пів дня розчистив просіку, на яку лісництво витратило б місяць. А коли взимку Степан занедужав із високою температурою, Гордій особисто приніс рідкісні лікувальні трави зі Скелястого Яру та чергував біля його ліжка, поки Божена спала.