Розділ 2. Ожиновий чай і зимові таємниці

Минуло два роки. Зима того року видалася лютою: снігопади засипали гірські стежки по самі дахи, а мороз перетворив швидку річку на товстий шар прозорого, як скло, льоду.

​Два роки — це небагато для людського життя, але для перевертнів цей час став періодом великих змін. Гордію виповнилося дев'ятнадцять. Він остаточно зміцнів, перетворившись на велетня з мускулистою статурою, сталевим поглядом і владними манерами, які змушували навіть досвідчених воїнів зграї мимоволі нахиляти голову. Батько все частіше довіряв йому управління кордонами, а чутки про силу молодого спадкоємця Чорного Кряжу вже ходили далеко за межами їхніх земель.

​Проте для дванадцятирічної Божени він залишався тим самим Гордієм — старшим другом, який завжди опинявся поруч у найпотрібніший момент.

​Вона виросла, трохи витягнулася, але в її сіро-зелених очах залишалося те саме дитяче світло, яке щоразу змушувало важке серце молодого Альфи битися швидше. Запах стиглих ожин і гіркуватого полину став багатшим, глибшим. Щоразу, коли дівчинка проходила повз, внутрішній вовк Гордія згортався біля її ніг, наче слухняний пес, готовий віддати життя за один її погляд.

​Той грудневий вечір був особливо холодним. Хуртовина вила за вікном будинку лісника, кидаючи жмені колючого снігу в шибки.

​У маленькій, затишній кухні тріщали дрова в старовинній печі. Батько Божени, пан Степан, затримався на далекій станції через обвал дерев, тому Гордій, як і обіцяв ліснику, залишився доглянути за дівчинкою.

​— Гордію, дивись, який пар! — Божена поставила на дерев'яний стіл два великі керамічні кухлі, від яких піднімався запашний аромат. — Це наш особливий збір. Тато влітку засушив листя ожини, ягоди та трохи гірських трав. Гарячий, якраз для такої негоди!

​Гордій посміхнувся, спостерігаючи, як дівчинка з поважним виглядом вмостилася навпроти нього, загорнувшись у великий плед. Вона підтягнула коліна до підборіддя й обережно зробила ковток, прижмурившись від задоволення.

​— Дякую, Боженко, — м'яко мовив хлопець, беручи кухоль своїми великими, звиклими до зброї та важкої праці долонями. — Твій батько казав, що ти сама збирала ці ягоди біля Скелястого Яру.

​— Ага! — вона гордо підняла підборіддя. — Я вже велика, сама знаю всі стежки. Тільки тато каже, що глибоко в ліс ходити не можна, бо там живуть великі дикі вовки.

​Гордій на мить завмер із кухлем біля губ. Його бурштинові очі на коротку частку секунди спалахнули в темряві кухні, але він швидко приховав цей блиск за теплою посмішкою.

​— Твій тато мудра людина, — сказав він, обережно дмухаючи на парами виходячий чай. — Ліс буває небезпечним, особливо взимку.

​— А ти їх бачив? Ну, тих вовків? — Божена подалася вперед, її очі засяяли цікавістю. — Кажуть, у нашому лісі є один величезний, чорний як ніч, із золотими очима. Мені хлопці в школі розповідали, але я їм не повірила. Вони просто лякають!

​Серце Гордія пропустило удар. «Чорний, із золотими очима» — це був його власний вовк. Вона описувала його, навіть не підозрюючи, що цей самий хижак зараз сидить перед нею у вигляді високого хлопця й п'є ожиновий чай.

​— Вовки бувають різними, Боженко, — тихо, з особливою інтонацією відповів Гордій, дивлячись їй просто в очі. — Деякі з них справді небезпечні для чужинців. Але той чорний вовк... я впевнений, він ніколи б не скривдив тебе. Навіть навпаки — він захистив би тебе від будь-якого лиха.

​Божена замислено подивилася на нього, а потім несподівано щиро посміхнулася:

​— Ти так кажеш, ніби особисто з ним знайомий!

​— Можна й так сказати, — засміявся Гордій, злегка клацнувши її по носі пальцем. — Я просто знаю цей ліс краще за будь-кого.

​Раптом вуха Гордія сіпнулися. Його надлюдський слух ухопив глухий, ледь чутний хрускіт снігу за кілька сотні метрів від будинку. Потім ще один. Це були не дикі звірі й не вітер. Хода була важкою, ритмічною, наповненою хижою силою. Перевертні. І запах, який доніс крижаний вітер крізь щілини у вікнах, був чужим і агресивним — прогірклий жир і гнила деревина.

​Зграя Диких Іклів.

​Вороги наважилися перетнути кордон під прикриттям хуртовини. Вони шукали слабкі місця зграї Чорного Кряжу і, схоже, вирішили перевірити будинок лісника.

​Внутрішній вовк Гордія миттєво підвівся на лапи, глухо загарчавши в глибині його свідомості. М'язи хлопця напружилися, обличчя на секунду закам'яніло, а аура стала важкою та холодною.

​— Гордію? Щось сталося? — здивовано запитала Божена, відчувши раптову зміну в його настрої.

​Хлопець за частку секунди повернув собі спокійний вигляд, хоча всередині в нього вже закипала лють.

​— Все гаразд, дрібнота, — м'яко мовив він, піднімаючись із-за столу. — Мені треба ненадовго вийти на ганок. Здається, вітер зірвав засув. Я швидко перевірю. А ти сиди тут і пий чай, добре?

​— Добре, — слухняно кивнула дівчинка.

​Гордій вийшов у сіни, зачинив за собою важкі дерев'яні двері й миттєво накинув засув. Його обличчя змінилося до пізнаваності: ніжність зникла, поступаючись місцем жорстокій масці майбутнього Альфи. Очі спалахнули яскравим, небезпечним золото-бурштиновим вогнем.

​Він відчинив зовнішні двері й вискочив на мороз.

​Хуртовина засліплювала, але для Гордія це не було перешкодою. На краю подвір'я, біля самої смуги дерев, з туману та сніжної пелени випливли три масивні постаті. Це були воїни Диких Іклів у напівтрансформації — з довгими іклами, пазурами та криваво-червоними очима.

​— Дивіться, хто тут у нас, — вискалився один із них, крокуючи вперед. — Сам молодий спадкоємець Чорного Кряжу. Що ти робиш у цій людській халупі, Гордію? Ховаєшся від морозу?

​— Ви ступили на мою територію, — голос Гордія пролунав подібним до грому, перекриваючи виття вітру. У цьому голосі була сила, від якої сніг під ногами ворогів здригнувся. — Ви порушили договір.

​— Договір застарів, як і твій батько! — заричав другий розвідник. — Ми заберемо це селище, а почнемо з цієї хати...

​Він не встиг договорити.