2

Уже в місті Анфіса трохи заспокоїлася. Навколо шуміли машини, світилися вивіски магазинів, люди поспішали у своїх справах — усе виглядало нормальним і звичним. Наче того дивного села ніколи не існувало.
Та телефон у кишені ніби важчав із кожною хвилиною.
Коли друзі зайшли в кав’ярню, Анфіса раптом сказала:
— Зараз вам дещо покажу.
Максим скептично всміхнувся.
— Це через те, де ти пропадала?
Анфіса мовчки відкрила галерею.
І застигла.
Замість фотографій на екрані був лише чорний квадрат.
Один. Потім другий. Третій.
— Ні… — тихо прошепотіла вона. — Ні, ні, ні… Тут мають бути фото!
Вона нервово почала гортати галерею. Руки тремтіли.
— Анфісо, ти нас уже лякаєш, — сказала Віра.
— Я серйозно їх фотографувала! Там було село… і ті істоти…
Екран мигнув.

І фото раптом повернулися.
Анфіса завмерла.
Максим нахилився ближче.
На першому фото — стара вулиця із порожніми будинками.
На другому — величезний птахозавр на даху.
На третьому — темна істота між хатами.
У кав’ярні запала тиша.
— Це… фотошоп? — тихо запитала Аліна, хоча в голосі вже не було впевненості.
Анфіса повільно похитала головою.
Максим узяв телефон і збільшив одне з фото.
— Стривайте…
У дальньому вікні будинку виднілася постать жінки зі світлими очима.

Хоча Анфіса точно пам’ятала — під час зйомки там нікого не було.
І в ту ж мить екран телефона сам по собі потемнів.

Максим повільно підняв очі на Анфісу.
— Що це було?..
Ніхто не відповів.
Телефон у його руках залишався чорним, ніби вимкнувся сам по собі. Але за секунду екран знову засвітився.
Фото зникли.
У галереї тепер були лише звичайні міські знімки, старі меми й селфі Анфіси.
— Та ні… — Аліна вихопила телефон. — Я ж бачила! Там реально була та істота!
— І жінка у вікні, — тихо додав Ян.
Анфіса відчула, як холод повільно пробирається під шкіру.
Вона відкрила останнє фото ще раз.
Чорний квадрат.
А потім на мить екран мигнув.
У відображенні, серед столиків кав’ярні, позаду них стояла стара жінка зі світлими очима.
Анфіса різко обернулася.
Нікого.
Серце гупало так сильно, що аж дзвеніло у вухах.
— Ви… теж це бачили? — пошепки запитала вона.
Максим повільно кивнув.
Усі четверо мовчали.
І саме тоді телефон тихо завібрував.
Прийшло нове повідомлення з невідомого номера.
Лише одне речення:

“Ти забрала щось із мого села, Анфісо.”
А нижче — фото.
Зроблене кілька секунд тому.
На ньому вони сиділи в цій самій кав’ярні.