1

Анфіса ходила в ліс і заблукала, нарешті вийшла у незнайоме села. Вона пройшлася й здивувалася, що тут нікого немає, видно, що ніхто не живе.
Раптом завмерла, бо побачила... птахозавра. Що?! Вони ж вимерли!
" Так, треба звідси йти", - подумала вона.

" Нікуди ти не підеш " , - почула вона чужий жіночий голос у... себе в голові.
Вона ходила по колу селом, не може знайти вихід і відчуває чужий вплив.
Вона зробила фото. На щастя, птахозаври, динозаври й інші істоти її не чіпали.
" Ти не розкриєш таємниці цього місця!" - знову почула голос в себе в голові.

Анфіса різко обернулася, але поруч нікого не було. Лише порожні будинки з похиленими дахами, зарослі бур’яном двори й моторошна тиша, яку зрідка розривав крик птахозавра високо над селом.
Вона стиснула телефон у руці. Екран показував зроблене фото — темна істота з величезними крилами сиділа на старому колодязі. Фото було реальним. Їй не здалося.
— Хто ти? — тихо запитала Анфіса.
Відповіді не було.
Та за мить у голові знову пролунав той самий голос — холодний, спокійний, майже байдужий:
— Ти зайшла туди, куди люди не повинні заходити.
Анфіса відчула, як у скронях запульсувало. Ноги самі рушили вперед, хоча вона хотіла піти в інший бік. Вулиця ніби повторювалася: той самий будинок із проваленим дахом, той самий засохлий сад, та сама криниця.
Вона вже проходила тут.
— Це неможливо… — прошепотіла дівчина.
Раптом за спиною почувся важкий тупіт. Анфіса обережно озирнулася — між хатами рухалася величезна істота, схожа на динозавра. Її шкіра була темно-зеленою, а очі — неприродно розумними. Але замість напасти, створіння лише дивилося на неї.
Наче чекало.
У голові пролунав тихий сміх.
— Вони тебе не скривдять. Вони слухають мене.
Анфіса відчула, як страх повільно змішується з цікавістю.
— Хто ти?! — уже голосніше запитала вона.
Кілька секунд нічого не відбувалося. А потім двері одного з будинків повільно відчинилися самі.
У темряві стояла жінка в довгій чорній сукні. Її волосся було сивим, хоча обличчя виглядало молодим. А очі… неприродно світлі.
— Я та, через кого це село зникло зі світу, — сказала вона. — І тепер ти теж стала частиною його таємниці.

     —     Я вийду звідси!
Жінка посміхнулася.

    — Спробуй, Анфісо.

Анфіса здригнулася.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?..
Жінка не відповіла. Лише повільно вийшла на ґанок. Дошки під її ногами навіть не скрипнули.
— У цьому місці я знаю про кожного, хто сюди потрапляє, — мовила вона. — Ліс приводить лише тих, кого хоче привести.
— Я сюди випадково зайшла!
— Ні. Випадковостей значно менше, ніж люди думають.
Анфіса відступила на крок, стискаючи телефон. Треба бігти. Просто бігти вперед і не слухати її голос.
Вона різко розвернулася й кинулася вулицею.
Позаду почувся тихий сміх.
Будинки миготіли перед очима. Анфіса звернула за ріг, промчала повз похилену огорожу, вискочила на вузьку стежку між деревами й раптом…

Завмерла.
Попереду знову стояла та сама криниця.
— Ні… ні, цього не може бути…
Вона побігла в інший бік. Потім ще раз. І ще.
Село не відпускало її.
Повітря ставало важчим, ніби невидимі руки стискали голову. У вухах лунав шепіт — десятки голосів одночасно.
— Залишся… — Не йди… — Ти вже тут…
Анфіса затулила вуха долонями.
— Замовкніть!
Раптом щось велике пролетіло над нею. Птахозавр опустився просто на дах будинку й уважно подивився на дівчину жовтими очима.
Телефон у її руці завібрував.
На екрані саме відкрилося зроблене раніше фото. Але тепер на ньому було дещо інше.
Позаду птахозавра стояла та сама жінка.
Хоча в момент зйомки її там не було.
Анфіса відчула, як по спині пробіг холод.
— Ти починаєш бачити справжнє, — пролунав голос просто біля самого вуха.
Дівчина різко обернулася.
Жінка стояла за крок від неї. Її світлі очі тепер світилися неприродним срібним блиском.
— Це місце живе між світами, Анфісо. І якщо воно тебе обрало… назад дороги може вже не бути.

Анфіса майже бігла вузькою стежкою крізь ліс. Гілки дряпали руки, під ногами тріщало сухе листя, а в голові досі лунав тихий шепіт.
— Повернись… — Не тікай… — Ти належиш цьому місцю…
Вона стискала телефон так сильно, що пальці побіліли. Серце калатало, але з кожним кроком чужий вплив слабшав. Повітря вже не здавалося таким важким.
Попереду між деревами промайнуло світло фар.
— Анфісо! — почувся знайомий голос.
Вона вибігла з лісу просто до дороги. Біля машини стояли її друзі — налякані, роздратовані й явно готові вже викликати поліцію.
— Де ти була?! Ми тебе дві години шукаємо! — вигукнув Макс.
Анфіса озирнулася назад.
Ліс стояв тихий і темний. Ні села, ні моторошних істот, ні старої жінки.
Наче нічого й не було.
— Я… заблукала, — тихо сказала вона.
Вона не знала, як пояснити те, що бачила.
У машині Анфіса відкрила галерею телефона. Фото були на місці.
Птахозаври. Дивні істоти. Порожні будинки.
І на кількох знімках — розмита постать жінки зі світлими очима.
По спині знову пробіг холод.
— Що там? — запитала подруга, помітивши її вираз обличчя.
Анфіса швидко заблокувала телефон.
— Нічого.
Машина рушила дорогою, залишаючи ліс позаду.

А далеко між дерев, біля старого дерев’яного будинку, нерухомо стояла стара відьма. Поряд із нею на дах опустився птахозавр, склавши великі крила.
Жінка дивилася вслід машині й ледь усміхалася.
— Сьогодні ти пішла, — тихо промовила вона. — Але ще повернешся.
Її очі на мить спалахнули срібним світлом.
І десь у глибині лісу пролунало низьке гарчання давньої істоти.