Розділ 38

Розділ 38

Отямившись після переходу, роззирнулася. Виявилося ми з Іланом мали рацію. Це саме таке місце, про яке ми з чоловіком подумали. З одного боку вбачалися гори, з іншого – дзюркотіла гірська річечка. Я ж стояла на невеликій галявинці, яку оточували віковічні дерева вкриті багряним листям, підсвіченим блідим вечірнім світлом. Мене оточували темні, височезні дерева, з широкими стовбурами та величезними кронами. Це точно Темнолісся. Такий краєвид не залишав жодних сумнівів.

Я ще раз озирнулася, щоб остаточно переконатися, що ніде не схибили й мене не занесло у якусь непрохідну глушину. Хащі хащами, але збоку вбачався дим. Я пішла на плюскіт води й вийшла до знайомої річечки.

Вище за течією Шарни вбачався той самий водоспад. Нижче – міст. А за ним починалося поселення. Мапи у мене з собою не було, тож що то за село чи містечко – сказати не могла.

Спершу я вирішила перевірити про всяк випадок, у який бік варто рухатися. Зручно розмістилася на березі. Всілася на стовбурі поваленого дерева. Дістала з кишені виданий мені горе-нареченим кулон й сконцентрувалася на обсидіановій кулі.

Хвилина, й вона озвалася легким поколюванням і потягнула мене у бік. Ближче до поселення, але не у саме містечко. 

Я підвелася і пішла за підказкою заручного кулона. Мене потягнуло стежкою у ліс. Незабаром заглибилася у хащі. Під деревами розросталася темна трава та низькі кущики. Подекуди траплялися відцвілі квіти та засохлі дикі ягоди. У переплетених між собою кронах віковічних дерев шурхотіли лісові мешканці.

За п’ять хвилин стежка вивела мене на ще одну галявину. Вже штучну. Між величезними деревами розчищена ділянка. Навколо неї насаджено кущів, так щоб можна було пройти лише на стежки. Одна, з яких веде у ліс. Це та, якою я прийшла. А інша – імовірно, до моста у місто.  

- Щось тут не так. – пробурмотіла сама до себе: - Усе це дуже дивно.

Не могло ж мене просто так сюди тягнути. Магія привела мене до цієї місцини, отже, в цьому має бути сенс.

Я ще раз вивчила камінчик. Схоже його партнер десть поряд. Може, князівна просто викинула тут свій заручний кулон і пішла далі? Я зітхнула. Якщо це так, то тоді буде важко її розшукати.

Я знову налаштувалася на магію, що поєднувала кулони. Обшукала місцевість у пошуку відгуку. І він не забарився. Хвилини зо дві мені вистачило на те, щоб відшукати у кущах другу підвіску. 

- Шас[1]. – простогнала я.

Ельфійка дійсно викинула свій кулон і десь завіялася.

Я трохи потупцювала, розмірковуючи що ж робити далі, а потім попрямувала на інший бік галявинки. Там стояв невеличкий дерев’яний будиночок. Квадратний, з низьким ґанком та трикутним дашком над ним. Навколо будинку охайна травичка. Під стіною клумба. Ну точно будиночок для полювання. І, видно, тут хтось буває. Бо квіти обережно зрізані. Залишилися лише бурі листочки та покрив низької тьмяної травки навколо.

Я не стала зволікати, бо раптом там і зараз хтось зупинився. Можна буде спитати як краще дістатися містечка й чи бачили у цьому похмурому лісі потрібну мені ельфійку.

Тож, підійшла до будиночка та постукала. Ніхто не озвався. Ще раз постукала у двері. Замість відповіді у глибині будинку почулися голоси. Я хотіла знову постукати, вже голосніше, та стулка під занесеною рукою поворухнулася. Двері від сильнішого доторку з тихим скрипом відчинилися.

Я обережно ступила всередину. Було темно, тому одразу ж запалила два магічних світильники на стінах з обох боків маленької кімнатки. Опинилася у невеличкому передпокої. З правого боку – вішак з верхнім одягом. У тьмяному світлі магічних світильників не розібрати чий, а робити світло яскравішим я не наважилася. Хто зна’ як господарі відреагують на таке нахабство. Те що їх кілька свідчили голоси з однієї з кімнат. Та схоже вони мене не чули.

- Тут хтось є? – крикнула я, а у відповідь тиша. : - Агов! Господарі! – знов ніякої реакції. Лишень моя постать відобразилася у дзеркалі на стіні ліворуч.

Не стала ще галасувати, а рішуче покрокувала на шум. Просто так я точно не піду. Якби господарям приміщення було байдуже, вийшли б і повідомили свою думку про мою присутність. А так, спробую їх покликати й викликати хоч якусь інформацію. Навіть, якщо мене одразу ж виженуть. Кулон у кущах вони навряд проігнорують. Щонайменше, про нього щось скажуть.

Я рішуче минула короткий коридор і підійшла до невеличких дерев’яних дверей. Ще раз постукала й покликала. Ніхто не відповів.

Логічно було б розвернутися й піти, та мене щось потягнуло зазирнути в кімнату. Інтуїція підказувала, що мені конче потрібно поспілкуватися з мешканцями цього втаємниченого прихистку.

Я обережно штовхнула двері й вони дивним чином піддалися. Тоді глянула на стулку й помітила: замка немає, лише ручка. Зазирнула в кімнату й рефлекторно зробила крок за поріг. І завмерла.

Переді мною блимнули сріблясті іскри й бар’єр магії, що огортав кімнату, впав на підлогу сірим пилом і одразу ж розвіявся. Збоку дверей на стіні висів артефакт, що мав поглинати звуки, та схоже він виявився неякісною аматорською роботою, якщо я чула голоси від входу, а мене не почули.

Щойно плетіння розвіялося по вухах ударив різкий вереск. Жіночий крик різко обірвався. Жінка схлипнула й почала мовчки хапати ротом повітря, намагаючись отямитися.

За цю хвилину я поглянула на центр кімнати, звідки почула зойк. Над ширмою перед входом вбачалася білява голівка. Між пасмами стирчали гострі кінчики ельфійських вух. Перевела погляд убік. З-за ширми визирав край широкого ліжка. Збоку ширми одразу ж висунулася рука й дістала з-під ліжка клинок. Кінцівка явно чоловіча. З темнуватою шкірою, широким зап'ястком. За нею потягнулося пасмо довгого сніжно-білого волосся. Дроу! Тут і вгадувати не треба.

Я етикетно кахикнула. Ельфійка заспокоїлася й повернула до мене голову. Голе тіло затулило довге волосся та край ширми.