Розділ 13. “Катю, ти...” — “Мовчи. Я ще не готова чути, що ти скажеш”

Небо вже темніло, коли ми збирались.
Я стояла на дерев’яному пірсі, босоніж, з вітром у волоссі, і думала, що ще трошки — і я просто скажу йому все. Без прикрас. Без бар’єрів.

Вперше в житті мені не хотілося йти. Вперше — не хотілося закінчувати.

— Катю, — голос Єлисея був тихий, майже несміливий, як для нього.

Я обернулась.
Він стояв просто переді мною. Близько. Надто близько.

— Що? — запитала я, знаючи, що якщо він скаже хоч щось надто справжнє — я зламаюсь.

І не втечу.

— Можна?.. — він не договорив. Просто торкнувся мого обличчя.

Тепло. Дбайливо.

Я кивнула.
І його губи торкнулись моїх.
Не пристрасно.
Не жадібно.
А ніжно. Повільно. Як ніби цей поцілунок — не "перший" і не "останній", а просто — наш.

Мої руки самі обійняли його.
Я розтанула.
Я не грала.
Я не зображала Катю “я всіх контролюю”.

Я просто була собою. У цьому поцілунку. З ним.
І все. Більше нічого не треба.

Але саме це й злякало.

Я різко відступила. Зробила крок назад. Схопила кросівки.

— Нам треба їхати. Вже пізно.

— Катю...

— Не починай. Я просто... не хочу, щоб було холодно вночі. Поїхали.

Він не сперечався. Просто кивнув. І мовчки взяв плед, сумку, допоміг мені взутись.

**

Машина їхала в темряві.
Радіо щось тихо грало. Я дивилась у вікно. Трималась руками за сидіння, хоч хотілося — за нього.

— Катю... — нарешті сказав він.

— Не зараз.

— Я просто...

— Я знаю. І... я майже готова це почути. Але ще ні. Добре?

— Добре. Я почекаю.

Я подивилась на нього.
Усміхнулась. Трохи сумно. Але щиро.

— Ти завжди такий терплячий?

— Ні. Просто ти — вартуєш того, щоб не поспішати.

І знову тиша.
І знову тепло.

А всередині в мене тільки одна думка:

“Я вже майже сказала. Майже. І наступного разу — скажу.”