Розділ 1. Заслання

Старий і все ще елегантний двомісний чорний «Аскольд» 2035 року випуску стояв серед лісу на кам'янистій ґрунтовій дорозі.

Чоловік років тридцяти, симпатичний, акуратно підстрижений, сидів за кермом. Він неквапливо перегортав теку з документами. Зверху напис: «Секретний об'єкт “Ар'єргард”. Цілком таємно».

Комплектація машини була мінімальна, без жодної зайвої електроніки. З магнітоли стирчала флешка з незрозумілим складським маркуванням. Тихо грала Guano Apes — Open Your Eyes.

— Андрій… Степанович Коваленко. Андрій Степанович Коваленко, — востаннє повторив він монотонно, неначе робот.

Взяв паспорт, що лежав на пасажирському сидінні, ще раз переглянув. Його фото, той самий одяг, у який він був одягнений. Ті самі ініціали, які він повторював. Дата народження — 8 жовтня 2030 року. Закрив і поклав документ у кишеню куртки.

Лісові тіні старих і високих дерев, що ховали його машину від полуденного сонця, розступилися. Промені вдарили по очах.

Андрій закинув папку в бардачок. З другого разу завів машину ключем. На 0:59 секунді пісня почала грати голосніше. Чоловік на мить кинув суворий погляд, намагаючись зрозуміти, чому так сталося, проте зрештою забив на це й натиснув педаль газу.

Легендарне творіння золотих часів машинобудування від науково-виробничого об’єднання «Борисфен-Автоматика» зірвалося з місця на першій передачі, ніби щойно із заводу.

Ґрунтова дорога була надиво рівна. Автомобіль гнав нею крізь безкінечний ліс зі швидкістю 60 км/год, розкидаючи каміння.

Згодом чоловік викрутив кермо, звернувши вліво. Дорога стала гіршою. З пасажирського сидіння щось упало поміж сидіннями.

Машину добряче трясло на ямах. Водія також, проте він не видавав нічого, крім байдужості.

За сотню метрів попереду з'явився силует людини. Андрій сповільнився й плавно наближався. Вимкнув музику.

Чоловік на узбіччі, одягнений наче грибник, рукою попросив зупинитися.

Попри загальну байдужість водія, усе одно було видно, що він занадто сконцентрований і напружений.

— Здоров. Дзигар є?

— Шо-шо? — неприродно перепитав Андрій.

— Дзигар.

— Десь був, зарас дам.

Андрій дивився на чоловіка з думкою: хто, б**ть, придумує ці кодові фрази?

Грибник ввічливо дивився на водія з думкою: якщо він зараз не дасть мені пачку, то я його застрелю.

Андрій згадав, що забув останній елемент цієї верифікації. Потягнувся рукою до сидіння, намагаючись намацати там щось. Порожньо. Відкрив бардачок, звідки висипалася секретна тека. Нема. Побачив пачку сигарет, що лежала між сидіннями. Незграбно дістав її і, знову повернувшись до байдужості, неначе нічого й не сталося, віддав чоловікові.

— Подякував. Гарної дороги.

Ніби знак для когось іншого, грибник підняв пачку десь на рівень голови. Хаос, що щойно відбувався в машині, він немов стер із пам’яті.

— А який сьогодні день? — раптом запитав Андрій.

Тепер уже напружився грибник.

— П'ятниця. Сьогодні п'ятниця, — коротко відповів чоловік, ховаючи пачку в нагрудну кишеню. З-під рукава куртки на його зап'ясті показалися специфічні військові татуювання.

Водій кивнув і повільно поїхав далі.

Поміж кронами дерев він помітив знайомі маленькі блимаючі вогники, що його супроводжували. Дрони. Штук сім. Десь через сто метрів вони покинули його й розчинилися серед лісу.

Щось було не так. Він їхав уже двадцять хвилин. Такого довгого лісу на карті не було. Сонце швидко змінювало позицію. Вечоріло.

На узбіччі стояв легковий електромобіль. Відкриті двері, розбите скло. Кров у салоні. Біля машини двоє чоловіків у костюмах хімзахисту заклопотано обшукували авто. Далі в лісі — троє озброєних і екіпірованих до зубів солдатів.

«Аскольд» зупинився навпроти.

Чоловік нахилився, щоб позбирати докупи теку з підлоги. Зовні доносилися їхні розмови.

— Третій випадок за місяць. Йо**ні туристи. У мене на 25 годин документалок закачано! Коли я маю то все передивитись, якщо нас постійно дьоргають на отаке?

— Скажи це шефу. Чого ти мені це постійно кажеш? Скажи, документалки нема коли подивитись. Я винен, що всім байдуже? Фінансування нема, усіх перевели на терміновіші проекти після випадку на Вернадського. Їм зараз не до нас.

— Коротше.

— Саня, ти давай прискорюйся. Я не хочу через твоє ниття цілу ніч тут сидіти.

Водій позбирав документи й закинув їх назад у бардачок. Уважніше глянув на електромобіль. На задніх дверях — подряпини від пазурів. За машиною — два білі мішки з тілами.

Далі в лісі, біля військових, був третій мішок, більший.

Андрій кисло глянув на всю цю картину. Тицьнув кнопку плей на магнітолі. Рандомно увімкнулася пісня Яремчука «Запроси мене у сни свої». Натиснув на газ, остаточно прийнявши для себе, що магнітола несправна, але достатньо влучна.

***

На заході сонця «Аскольд» пролетів повз знак села. «Зимове 2».

Змерклось. 

Він нарешті виїхав із лісу, одразу опинившись на сільській вуличці. Андрій повільно проїжджав повз перші хати нічим не примітного селища. Вже мало що було видно.

Попереду в темряві миготіли гірлянди.

Водій зупинився біля сільського магазину.

Чоловік дивився крізь скло автомобіля. Велосипед, припертий біля паркану. Світло у вікнах, крізь які можна було роздивитися асортимент магазину на верхніх полицях.

Дістав із бардачка пачку грошей. Витягнув з десяток купюр. Вийшов.

Двері повільно відчинилися. Задзеленчали дзвоники біля входу.

— Доброго вечора.

— Доброго. — Старий худорлявий чоловік в окулярах і жилетці за прилавком звернув увагу на нового клієнта. — Це ви вчасно зайшли, я якраз хотів закриватися.

— Справді? Чудово.

Продавець зайшов у підсобку.

Андрій розглядав вітрини з товаром і полиці на стінах, повільно наближаючись до каси.

Попереду стояла брюнетка, що закидала свої покупки в кульок. Молоко, крупи, різні спеції в пакетиках. Зверху на все бахнула кульочок із цвяхами.