Частина 23

У кабінеті слідчого paйонної прокуратури  пахло кавою☕ та старим папером. Сергій сидів на стільці навпроти столу, руки в кайданках за спиною. На зап’ястях уже натерло червоні смуги. Олег Лубінець, слідчий середніх років із короткою стрижкою й спокійним, майже втомленим поглядом, гортав тонку теку.

— Сергію, — почав Лубінець рівним голосом, — ви затримані за підозрою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 15, пунктом 2 частини другої статті 115, частиною першою статті 129, частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України. Замах на умисне вбивство малолітньої дитини, погроза вбивством і незаконне поводження зі зброєю. Якщо додамо епізод із Казимирою — ще й стаття 189, здирництво. Зрозуміло?

Сергій підняв голову. Очі в нього були червоні, але голос старався звучати впевнено.

— Зрозуміло. Тільки дитини ж не було. Ви самі підставили манекен. Я стріляв у ковдру. У плюшевого ведмедя. Це що, вбивство? Максимум — хуліганство. Стаття 296. Я ж не знав, що там ваші люди.

Лубінець повільно відклав ручку.

— Ви підійшли до ліжка зі зброєю в руці. Приставили пістолет🔫 до того, що вважали головою дитини. Вимовили: «Кидайте зброю, інакше я прострелю Максима». І вистрілили. Усе це зафіксовано. І аудіо, і свідчення двох оперативників, і балістика. Фактична помилка щодо об’єкта не скасовує умислу. Ви хотіли вбити дитину. Те, що замість неї виявився одяг і іграшка, — ваша проблема, не наша.

Сергій смикнув кайданками.

— Я хотів просто налякати. Щоб Казя зрозуміла, з ким має справу. Я б ніколи не…

— Не стріляли б? — перебив Лубінець. — Але вистрілили. І зброя у вас була бойова, без жодного дозволу. Це вже окремо — частина перша статті 263. Від трьох до семи років тільки за носіння.

Сергій подався вперед, наскільки дозволяли кайданки.

— Добре. Давайте без дитини. Приберіть сто п’ятнадцяту. Залиште погрозу й зброю. Я все розкажу про документи, про квартиру сорок сім, про «Нордойл». Про те, хто мені давав завдання. Я можу дати показів на людей вище. Мені ж треба щось зменшити.

Лубінець подивився на нього поверх окулярів.

— Ви зараз намагаєтеся торгуватися. Але торгуватися можна лише тоді, коли є що запропонувати, і коли слідство цього ще не знає. Ми вже маємо ноутбук із квартири сорок сім. Маємо листування в Proton. Маємо «NordOil_Seismic_20085». Маємо свідчення Казимири. Ваша «співпраця» поки що виглядаєпорожнім місцем.

Сергій стиснув зуби.

— То що мені робити? Сидіти мовчки й отримати п’ятнадцять?

— Можете мовчати. Це ваше право. Можете давати покази. Теж ваше право. Але якщо ви зараз почнете розповідати казки про «я лише хотів налякати» і «це був жарт» — я просто зафіксую вашу позицію й передам справу прокурору з кваліфікацією, яку вже назвав. А прокурор, повірте, не любить, коли підозрюваний стріляє в бік дитини, навіть якщо там виявився плюшовий ведмідь у перуці.

У кабінеті повисла тиша. Десь за стіною хтось голосно розмовляв телефоном. Сергій дивився в підлогу, потім знову підвів очі.

— А якщо я підпишу явку з повинною? І дам усе, що знаю про тих, хто стояв за «Машою» і за грошима?

Лубінець відкрив чистий аркуш протоколу.

— Тоді почнемо з початку. З того моменту, коли ви дізналися про землетрус та родовище і забрали 📰папери Афанасія Юхимовича. З того моменту, коли ви вперше зайшли у квартиру сорок сім. І без казок про жарти. Бо жартів у цій справі  вже ніхто не оцінить.

— Ми це зробили, Казь, — сказав «Сокіл». — Ти була молодцем.

Казя кивнула

— Дякую,— відповіла вона. — Без тебе я б не впоралася.

Вона сіла в 🚌автобус й поїхала до села, де зупинилися Овсій і Максим. Дорога була довгою, але Казя відчувала легкість, якої не відчувала давно. Коли вона дісталася до будинку батьків Овсія, Максим вибіг їй назустріч, його світлі очі блищали від радості.

— Мамо! — вигукнув він, кинувшись в її обійми.

Казя міцно притисла його до себе, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Овсій вийшов із будинку, його синя футболка була злегка пом’ята, але його усмішка була теплою, як🐂 літній день.

— Усе гаразд? — запитав він, обіймаючи Казю.

Вона кивнула, її голос був тихим, але сповненим вдячності.

— Усе гаразд, Овсію. Дякую, що забрав Максима. І що… що ти зі мною.

Вони стояли втрьох, обіймаючись під зоряним небом, а ☔дощ, що супроводжував їх останні дні, нарешті 🌈вщух. Пізніше, коли Максим заснув у гостьовій кімнаті, Казя й Овсій сиділи на ґанку, тримаючись за руки.

— Я серйозно, Овсію, — сказала Казя, її голос був м’яким, але рішучим. — Я хочу, щоб ми були разом. Щоб ми одружилися. Не завтра, але коли будемо готові. Для Максима. І для нас.

Овсій усміхнувся, його пальці стиснули її руку.

— Я хочу цього, Казь, — відповів він. — Я обіцяю, що буду з вами. Завжди.

Вони сиділи мовчки, дивлячись на зорі, і в цю мить Казя відчула, що, попри всі тіні минулого, її майбутнє нарешті почало набувати обрисів.