Частина 20

Дощ☔ усе ще періщив по асфальту, коли «Сокіл», худорлявий агент із гострим поглядом і звичкою жувати зубочистку, сидів у 🚘припаркованій «Шкоді» навпроти будинку на Позняках. Його очі пильно стежили за Сергієм Вахненком, який саме вийшов із під’їзду, тримаючи в руці 📲телефон. Сергій був у темній куртці, з зачесаним назад волоссям, і рухався швидко, наче відчував, що за ним можуть стежити. «Сокіл» уже тиждень слідкував за підозрюваним, але Сергій виявився слизьким, як вугор. Жодних прямих зустрічей із норвежцями, жодних підозрілих візитів до офісів чи кафе. Тільки короткі дзвінки, які він робив із телефона, записаного на підставну особу — якогось Олександра Грищенка, що, за даними міліції, був фіктивним ім’ям.

«Сокіл» відкинувся на сидінні, тримаючи бінокль біля очей. Сергій стояв біля 🚘припаркованого «Опеля», притуливши телефон до вуха. Його губи ледь ворушилися, а погляд нервово ковзав по вулиці, ніби вишукуючи тіні в темряві. Сокіл увімкнув диктофон, хоча знав, що записати розмову з такої відстані не вдасться. Прожогін попередив: «Сергій — не дурень, він знає, як замітати сліди. Але нам потрібен хоч один доказ, що пов’яже його з норвежцями чи з нападом на квартиру Маші».

Сергій закінчив розмову, сховав телефон📲 у кишеню й сів у машину. «Сокіл» дочекався, поки «Опель» рушив, і обережно поїхав слідом, тримаючи дистанцію. Він уже знав маршрут Сергія напам’ять: або коворкінг на Позняках, де той проводив години за 💻ноутбуком, або короткі зупинки біля заправок чи супермаркетів. Але цього разу Сергій поводився інакше. Замість того щоб їхати до офісу, він звернув у бік промзони на околиці міста — місця, де стояли занедбані склади й гаражі. Сокіл відчув, як у грудях закалатало. «Щось нове», — подумав він, знижуючи швидкість, щоб не виказати себе.

Сергій зупинив машину біля старого складу з облупленою вивіскою. Він вийшов, оглянувся довкола й швидко зник за металевими воротами. «Сокіл» припаркувався за рогом, дістав рацію й зв’язався з Прожогіним.

— Майоре, це «Сокіл», — тихо сказав він. — Наш клієнт на промзоні, склад на Виборзькій. Зайшов усередину. Виглядає підозріло. Що робимо?

Голос Прожогіна в рації був спокійним, але з ноткою напруги.

— Сидіти тихо, «Соколе». Не лізь за ним, поки не матимеш підкріплення. Я висилаю бригаду. Спробуй дізнатися, що він там робить, але без дурниць. І перевір, чи є камери поблизу.

«Сокіл» кивнув і вислизнув із 🚘машини. Він тримався в тіні, обережно просуваючись до складу. Ніч була темною, дощ маскував його кроки, але серце гупало так, що, здавалося, його чути за кілометр. Біля воріт він помітив стару камеру спостереження, але її об’єктив був розбитий — явно не випадково. «Сокіл» присів за якимись ящиками, звідки відкривався вид на вхід. Через кілька хвилин ізсередини долинув приглушений шум, ніби хтось пересував важкі коробки.

Телефон📲 задзвонив у найменш очікуваний момент – коли я стояв перед картою, заклеєною нотатками, нитками та знімками з супутників. На дисплеї – "Єва. Берген". Я підніс апарат до вуха, відчуваючи, як🐂 пальці мимоволі стискають корпус.

— Богдане, ти не повіриш, що я знайшла. – Її голос звучав напружено, без звичної іронії. – шостого вересня 1981 року. Землетрус магнітудою 3.8 бала зафіксували норвезькі сейсмологи. Епіцентр – 61° пн.ш., 3° сх.д., Північна Атлантика.

Я штовхнув крісло до столу, хапаючи ручку.

— Це ж район, де тоді патрулювала К!

— Так. Але це не все. – Єва знизила голос, немов хтось міг підслухати. – В архівах «Equinor» є звіт

Вона замовкла, і я почув, як клацає🖥 клавіатура.

— У мене є знайома в міністерстві енергетики. Вчора вона побачила запит на доступ до засекречених даних за 1981 рік. Компанія-запитувач – «Norsk GeoConsult», але це підставна фірма. Її засновник – колишній співробітник «Nordic Oil Solutions».

Я відчув, як по спині пробіг🐜 холодок.

— Єво, що вони шукають? Нафту? Зброю?

— Не знаю. Але твій Сергій точно в цьому замішаний. – Вона знову заговорила швидше. – «Nordic Oil Solutions» замовили аналіз дна через підставну компанію. Якщо вони знайдуть те, що загубилося в 1981-му…

За вікном заскиглили гальма – під будинком зупинився чорний позашляховик. Я відсунув фіранку, але ніхто не вийшов.

— Богдане? Ти слухаєш?

— Так. – Я відійшов від вікна, відчуваючи, як 💜серце б’ється в ритм дощу☔ за склом. – Єво, надішли мені всі дані.. І… дякую.

— Обережно. Це вже не просто архіви.

Я сидів у своєму тісному кабінеті, де запах кави змішувався з вологим повітрям від дощу, що не вщухав за вікном. Годинник на стіні показував північ, але сон був далеким — думки про справу Орхана гуділи в голові, як рій 🐝бджіл. Мій 🗒блокнот, списаний нотатками про Афанасія, Сергія і «Nordic Oil Solutions», лежав відкритим на столі, а поруч стояв холодний кухоль чаю, який я так і не допив. Телефон задзвонив зненацька, вирвавши мене з роздумів. На екрані висвітився номер Єви. Я відчув, як серце прискорилося — вона не телефонувала б так пізно без вагомої причини.

— Єво, — відповів я, намагаючись приховати напругу в голосі. — Що нового?

Її голос на тому кінці був чітким, але з ноткою хвилювання, якого я раніше не чув. Ледве чутний шум на задньому плані — мабуть, Ліза знову щось розповідала норвезькою, а Тор гримів посудом на кухні.