Частина 18

Я зателефонував📲 Маші, щоб перевірити, чи не пригадала вона ще щось про Афанасія. Її голос був тихим, але вона трималася.

— Машо, — сказав я, — в щоденниках📓 Афанасія є згадки про Норвегію і “Курськ”. Він писав про якісь документи, які перевозив у 1980-му. Ти пам’ятаєш, щоб він згадував щось про Норвегію чи якісь папери?

Маша помовчала, наче копирсалася в спогадах.

— Він не говорив напряму, — відповіла вона нарешті. — Але одного разу, коли я прибирала в нього, він попросив не чіпати коробку в коморі. Сказав, що там “його минуле”. Я подумала, що це просто старі листи, але він виглядав… наляканим. І ще, Богдане, він якось згадував Норвегію. Сказав, що колись мав там друга, але той “зник”. Я не питала деталей, подумала, що це просто спогади.

— Друже, що зник, — повторив я, записуючи. — Добре, Машо, це важливо. Тримайся, я скоро приїду. І не відчиняй двері нікому, крім Олесі чи Нодара.

Я поклав слухавку й повернувся до щоденників. Ще один запис, датований 2001 роком, привернув мою увагу: “Вони знайшли мене. Лист📩 з Усть-Ло, Норвегія.. Я не відповів, але вони знають, що я живий. С. попереджав, що це не закінчиться”. Мої очі звузилися. Лист. Той самий, про який говорила Марта? І хто такі “вони”?

Я відчував, що пазл починає складатися, але бракувало кількох шматочків. Афанасій був замішаний у чомусь серйозному — можливо, у контрабанді чи шпигунстві, що тягнулося ще з 80-х. Норвежець, який увірвався до квартири Маші, шукав щось, пов’язане з цими подіями. А Сергій… чи був він просто нав’язливим залицяльником, чи частиною чогось більшого?

Я зателефонував Нодару, який стежив за Сергієм разом із Рахімом.

— Нодаре, — сказав я, — ви ще за ним стежите? Є щось нове?

— Він знову був біля будинку Маші, — відповів Нодар, його голос був напруженим. — Цього разу зайшов до сусіднього під’їзду, зайшов у квартиру на тому ж поверсі. Що й квартира Маші.

— Надішли мені фото, — сказав я. — І перевір, чи є в Сергія якісь зв’язки з Норвегією. Прожогін сказав, що він працює на компанію в Усть-Ло. Може, це не випадково.

Я поклав слухавку й глянув на годинник. Була вже пізня година, але я знав, що спати не зможу, доки не розберуся. Щоденники Афанасія лежали переді мною, наче карта до скарбу — або до пастки. Я відчував, що відповіді десь поруч, але кожен новий запис лише додавав питань. Хто такий “С.”? Що за документи перевозив Афанасій? І чому хтось із Норвегії через стільки років шукав його сліди?

Я взяв чашку з холодною кавою, зробив ковток і знову занурився в щоденники. Прожогін передав мені записи Василя Дмитровича, який служив з Афанасієм Юхимовичем у 1981 році. І контакти ще одного матроса, Івана Кузьмича. Попереду була довга ніч.

Зі щоденників Василя Дмитровича за 1981 рік

Субмарина К, яку моряки жартома називали «Тіньовим китом», повільно ковзала глибинами. Степан, українець із Запоріжжя, стояв біля ілюмінатора, втупившись у темряву. Він служив тут вже другий рік, але досі не міг звикнути до цієї задушливої залізної порожнини, де час втрачав сенс.

Раптом — легкий поштовх.

А через кілька годин у перископі помітив щось дивне: вода, яка завжди була прозоро-синьою, набула чорнуватого відтінку.

— Дивись, — показав він молодшому матросу. — Ніби хто чорнило розлив.

Той знизав плечима:

— Може, мул піднявся з дна?

Але потім чорні плями з’явилися знову. І ще. І ще.

Невидима загроза

Капітан отримав звіт: забруднені фільтри охолодження. Система працювала на межі, і інженери почали лаятися:

Капітан зібрав офіцерів. Дані з гідролокатора показали: на дні кілька витоків.

— Якщо продовжимо маршрут, двигуни перегріються, — сказав старший механік.

Капітан прийняв рішення: повертатися до Мурманська.

Я сидів у тісному кафе на околиці міста, тримаючи в руках чашку з гіркою кавою. Дощ за вікном не вщухав, і його ритмічний стукіт по шибках лише підсилював мою напругу. Напроти мене сидів Іван Кузьмич, старий моряк із жорстким поглядом і руками, що нагадували кору старого 🌳дуба. Його сиве волосся було акуратно зачесане назад, а вицвіла тільняшка визирала з-під потертої куртки. Я знайшов його через старі контакти Прожогіна, який мав знайомих у ветеранських організаціях. Іван Кузьмич служив разом з Афанасієм Юхимовичем на підводному човні в 1981 році. І зараз, коли він розмірено розповідав свою історію, я відчував, як у голові починають складатися шматочки пазла.

— Ми тоді на «К» були, — почав він, — Холодна війна, знаєш, розвідка, нерви на межі. Афанасій був молодим, але міцним хлопцем, один із найкращих у машинному відділенні. Завжди жартував, казав, що море — його друга домівка. Але в тому поході… — він зупинився, його очі звузилися, наче він знову опинився під водою. — У тому поході щось пішло не так.