Частина 16

про Єву і Лізу читайте справу №3, епілог 43

Наступним кроком була зустріч із Мартою Григорівною, давньою подругою Афанасія, яку Маша згадала як одну з небагатьох, хто відвідував його за життя. Марта жила в іншому кінці Троєщини, у маленькій квартирі, заставленій🌼квітами в горщиках і старими 📸фотографіями. Їй було за сімдесят, але її очі блищали молодістю, коли вона згадувала Афанасія.

— Ох, Афанасій, — зітхнула вона, наливаючи чай у старі порцелянові чашки. — Він був доброю душею, але з таємницями. Завжди казав, що його минуле — як ⚓якір, що тягне на дно. Я знала його ще з сімдесятих, коли він повернувся з плавань. Він багато розповідав про море, про порти, але ніколи про людей, із кими працював. Казав, що краще тримати язик за зубами.

Савін обережно поклав один із щоденників на стіл.

— Марто Григорівно, — сказав він, — ми знайшли ці записи в його квартирі. Маша казала, що Афанасій тримав коробки з листами під замком. Ви щось знаєте про них? Може, він згадував, що в них?

Марта уважно глянула на зошит, її пальці тремтіли, коли вона торкнулася обкладинки.

— Він називав їх своїм “сповідником”, — сказала вона тихо. — Казав, що записував усе, що не міг сказати вголос. Я ніколи не читала, але він якось натякнув, що там є імена. Імена людей, із якими він працював у молодості. Він казав, що деякі з них були небезпечними, що краще, щоб ці записи ніхто не бачив. Але одного разу, десь за рік до смерті, він сказав, що хоче передати їх комусь. Я подумала, що це жарт, але він виглядав серйозним. Сказав, що “хтось із Норвегії” має знати правду.

— Хтось із Норвегії? — перепитав Савін, його голос був різким. — Він називав ім’я? Може, згадував місто, адресу?

Марта похитала головою.

— Ні, він не любив конкретики. Але я пам’ятаю, що він згадував Усть-Ло. Казав, що колись там мав друга, якому довіряв. І ще… він якось отримав лист із Норвегії. Я бачила конверт, він був із печаткою, наче офіційний. Але Афанасій його сховав і сказав, щоб я не питала.

Останньою людиною, яку вони вирішили розпитати, був Микола Степанович, капітан у відставці, який знав Афанасія ще з часів його служби на флоті. Микола жив у Дарниці, у будинку, де пахло деревом і старими книгами. Його кремезна постать і суворий погляд контрастували з теплом, із яким він їх зустрів.

— Афанасій був добрим моряком, але з дивацтвами, — сказав Микола, наливаючи горілку в маленькі чарки. — Він любив море, але ненавидів те, що воно з ним зробило. Казав, що бачив забагато, щоб спати спокійно.

Савін поклав перед ним щоденник.

— Миколо Степановичу, — сказав він, — ми думаємо, що в цих записах може бути щось, що пов’язує Афанасія з людиною, яка вдерлася до квартири соціальної працівниці Маші. Ви щось знаєте про його щоденники? Може, він згадував, що в них?

Микола уважно глянув на зошит, його пальці стиснули чарку.

— Він писав усе, — сказав він тихо. — Усе, що бачив, із ким працював, що робив. Я знаю, бо він одного разу показав мені сторінку. Там були імена, дати, назви кораблів. І ще… він згадував якусь операцію. Щось пов’язане з Середньою Азією.

Олег нахилився ближче, його очі звузилися.

— Вантажі? — перепитав він. — Які вантажі? Наркотики, зброя?

Микола похитав головою.

— Не знаю. Він не казав. Але я чув, що в ті часи багато моряків возили контрабанду. Може, він вплутався в щось серйозне

Наїна, з її молочно-сірими очима й тремтячими руками, повільно підвелася, спираючись на палицю. Вона не чекала гостей, але серце чомусь тьохнуло — можливо, це була Маша, її турботлива соціальна працівниця, яка завжди приносила тепло й затишок.

Однак, коли двері відчинилися, на порозі стояла не Маша, а струнка жінка років сорока п’яти з коротким каштановим волоссям і втомленими, але радісними очима. Це була Тетяна, донька Наїни, яка прилетіла з Канади. Поруч із нею стояв чемодан, а в руках вона тримала букет хризантем — улюблених квітів матері.

— Мамо! — вигукнула Тетяна, кидаючись обіймати Наїну. Її голос тремтів від емоцій, а очі блищали від сліз. — Я так скучила!

Наїна застигла на мить, її кістляві пальці стиснули хустку, а потім вона обійняла доньку, відчуваючи тепло, якого не відчувала роками. Її очі, затуманені віком, наповнилися сльозами.

— Тетянко… доню моя, — прошепотіла вона, її голос був слабким, але сповненим любові. — Ти приїхала… Я думала, вже не побачу тебе.

Тетяна відсторонилася, тримаючи матір за руки, і посміхнулася.

— Мамо, я не просто приїхала, — сказала вона, її голос став серйознішим. — Я хочу забрати тебе до нас, у Торонто. Мій син, твій онук Тарас, скоро стане батьком. У нього народиться донька, твоя правнучка. Ми всі хочемо, щоб ти була з нами. Ти маєш побачити її, потримати на руках.

Наїна застигла, її очі розширилися від здивування. Вона знала про Тараса, свого онука, якого бачила лише на фотографіях, надісланих Тетяною. Він був високим, із доброю посмішкою, схожою на ту, що мала Тетяна в молодості. А тепер — правнучка. Наїна відчула, як у💟грудях розливається тепло, але водночас страх. Покинути Київ, свою квартиру, де кожен куточок був просякнутий спогадами, здавалося немислимим.