Частина 13

Йосип Степанович зустрів їх у своєму старому кріслі-гойдалці, його сиве волосся було скуйовджене, а бліда рука стискала поручень. На столі стояла склянка води й коробка з .💊ліками — "Еналаприл" і "Аспірин", які Маша привезла минулого разу. Вона перевірила упаковки: усе на місці, жодних ознак зникнення.

— Йосипе Степановичу, як ви почуваєтеся? — запитала Маша, присівши поруч і перевіряючи його медичну картку. — Хтось заходив до вас? Сусіди, знайомі?

Старий повільно похитав головою, його голос був хрипким, але спокійним.

— Ні, Марійко, ніхто, — відповів він. — Тільки ти й твої хлопці. Ганна з першого поверху більше не приходить, слава богу. А мені й не треба нікого, я ж із ліками справляюся.

Нодар, стоячи біля вікна, уважно оглядав кімнату. Його густі брови насупилися, коли він помітив, що пил на підвіконні виглядає недоторканим — жодних слідів, які вони бачили раніше в інших квартирах. Рахім, як завжди, тримався ближче до 🚪дверей, його рука лежала в кишені, де був складаний🔪ніж.

— Виглядає чисто, — тихо сказав Рахім, звертаючись до Нодара. — Але я не вірю, що це кінець. Той норвежець… він не просто так шукав Машині папери.

Маша кивнула, відчуваючи, як тривога стискає груди. Вона подякувала Йосипу Степановичу, залишила йому новий рецепт і пообіцяла заїхати за кілька днів. Трійця вийшла з квартири, і Нодар зупинився на сходовій клітці.

— Поки що тихо, — сказав він, його голос був низьким і напруженим. — Але це затишшя перед бурею. Треба поговорити з «Соколом». Якщо він стежить за Овсієм, можливо, щось вирине.

Тим часом «Сокіл», агент із гострим поглядом і звичкою жувати зубочистку, сидів у своєму припаркованому «Опелі» за два квартали від будинку, де жив Овсій, старий знайомий Маші. Овсій, високий і худорлявий, із нервовим сміхом, якого Маша згадала під час розмови з Олесею, цілий день поводився буденно: вийшов із дому о восьмій ранку, зайшов до кав’ярні, потім до офісу ІТ-компанії, де працював програмістом. «Сокіл» фотографував кожного, з ким Овсій розмовляв — колег, баристу, навіть кур’єра, який приніс йому обід. Нічого підозрілого: жодних таємних зустрічей, жодних пакетів чи нервових поглядів. Але «Сокіл» знав, що інколи найзвичайніші люди ховають найбільші таємниці.

Ближче до вечора «Сокіл» надіслав Олесі добірку фотографій через зашифрований месенджер. У повідомленні він написав: "Овсій сьогодні чистий. Ось люди, з якими він бачився. Покажи Маші, може, вона когось упізнає." Олеся, яка сиділа на кухні в Машиній квартирі, відкрила повідомлення і переглянула зображення: бариста з кав’ярні, молодий чоловік у діловому костюмі, ймовірно, колега, і жінка середнього віку в окулярах, яка розмовляла з Овсієм біля офісу.

Маша, повернувшись додому після візиту до Йосипа Степановича, сіла поруч із Олесею, тримаючи в руках чашку чаю. Її русяве волосся, зібране в недбалий пучок, вибивалося пасмами, а сірі очі виглядали втомленими. Олеся показала їй фотографії на телефоні.

— Машо, подивися, — сказала Олеся, її голос був спокійним, але пильним. — «Сокіл» стежить за Овсієм. Це люди, з якими він сьогодні бачився. Знаєш когось із них?

Маша уважно роздивилася зображення. Бариста був незнайомим — молодий хлопець із татуюванням на зап’ясті, який усміхався, подаючи каву. Чоловік у костюмі виглядав як типовий офісний працівник, і Маша його не впізнала. Але коли вона дійшла до 📸фотографії жінки в окулярах, її серце закалатало.

— Це Казя, — тихо сказала вона, її пальці стиснули телефон. — Казя, про яку я тобі розповідала. Вона була подругою Власа. І вона… вона питала про моїх підопічних, про ліки. Я думала, вона просто цікавилася, але тепер…

Олеся звузила очі, її рука мимоволі торкнулася ножа на столі.

— Казя, — повторила вона. — І де вона зараз? Ти знаєш?

Маша похитала головою, її обличчя зблідло.

— Вона казала, що переїхала до іншого міста, але я не знаю, куди саме. Може, Влас знає? Але я не хочу його питати, це може виглядати дивно.

Олеся кивнула, її погляд став гострим.

— Не питай Власа, — сказала вона. — Ми передамо це «Соколу». Нехай перевірить Казю: де вона, з ким спілкується, чи пов’язана вона з Кротом чи норвежцем. І ще одне, Машо: не розповідай нікому про це, навіть Орхану. Поки ми не впевнені, краще тримати все в секреті.

Маша кивнула, відчуваючи, як тривога наростає. Вона згадала Казю — її веселу посмішку, наполегливі питання про роботу в соціальній службі, її інтерес до списків підопічних. Чи могла вона бути частиною павутини, яку плете «Кріт»? Чи пов’язана вона з норвежцем, який увірвався до її квартири? Відповідей не було, але Казине обличчя на фотографії, надісланій Соколом, виглядало як перший реальний ключ.

— Я зателефоную Прожогіну, — сказала Маша, дістаючи телефон. — І попрошу Нодара з Рахімом поговорити з Шефом. Якщо Казя в місті, вони мають її знайти.

Олеся кивнула, її пальці стиснули руків’я ножа.

— Ми їх дістанемо, Машо, — сказала вона тихо. — Але ти пам’ятай: якщо щось піде не так, сядь у кутку спальні й набери міліцію. Я поруч.

Маша усміхнулася, хоча в грудях було важко.

Казя тримала сигарету, повільно вдихаючи дим, який змішувався з холодним повітрям. Її пальці, тонкі й трохи тремтячі, видавали внутрішню напругу. Поруч стояв її колега, худорлявий чоловік із бородою, який мовчки курив, гортаючи щось на 📲телефоні. Курилка — маленьке місце за офісом, заставлене старими ящиками й оточене облупленими стінами, — була чи не єдиним місцем, де Казя могла на мить відволіктися від роботи й думок.