Частина 12

Маша, почувши їхню розмову, відчула, як серце💗 закалатало. Вона подивилася на Наїну, яка сиділа в кріслі, і зрозуміла, що не може залишити її без захисту. Вона вирішила поговорити з Прожогіним про те, щоб організувати чергування біля будинку Наїни.

Того вечора, повернувшись додому, Маша сіла за стіл із Олесею. На кухні пахло кавою, а за вікном дощ барабанив по склу. Маша дістала з сумки пакунок із фломастерами й конструктором, які Нодар купив для Софійки й Мишка.

— Олесю, це для твоїх дітей, — сказала вона, усміхаючись. — Сподіваюся, їм сподобається.

Олеся глянула на пакунок, і її очі потеплішали. Вона рідко показувала емоції, але цього разу її голос затремтів.

— Дякую, Маріє, — тихо сказала вона. — Ти… ти не мусила. Але це багато значить.

Маша махнула рукою, намагаючись приховати зніяковілість.

— Хочу, щоб вони посміхалися, — відповіла вона. — І знаєш, Олесю… я рада, що ти зі мною. Без тебе я б, мабуть, уже з глузду з’їхала.

Олеся усміхнулася — ледь помітно, але щиро. Вона поклала ніж🔪 на стіл і взяла чашку з чаєм.

— Ми впораємося, Машо, — сказала вона. — І ми знайдемо того, хто за цим стоїть. А поки… тримайся мене. І не відкривай двері нікому, крім нас.

Йосип Степанович зустрів їх у своєму старому кріслі-гойдалці, його сиве волосся було скуйовджене, а бліда рука стискала поручень. На столі стояла склянка води й коробка з 💊ліками — "Еналаприл" і "Аспірин", які Маша привезла минулого разу. Вона перевірила упаковки: усе на місці, жодних ознак зникнення.

— Йосипе Степановичу, як🐂 ви почуваєтеся? — запитала Маша, присівши поруч і перевіряючи його медичну картку. — Хтось заходив до вас? Сусіди, знайомі?

Старий повільно похитав головою, його голос був хрипким, але спокійним.

— Ні, Марійко, ніхто, — відповів він. — Тільки ти й твої хлопці. Ганна з першого поверху більше не приходить, слава богу. А мені й не треба нікого, я ж із ліками справляюся.

Нодар, стоячи біля вікна, уважно оглядав кімнату. Його густі брови насупилися, коли він помітив, що пил на підвіконні виглядає недоторканим — жодних слідів, які вони бачили раніше в інших квартирах. Рахім тримався ближче до дверей, його рука лежала в кишені, де був складаний🔪 ніж.

— Виглядає чисто, — тихо сказав Рахім, звертаючись до Нодара. — Але я не вірю, що це кінець. Той норвежець… він не просто так шукав Машині папери.

Маша кивнула, відчуваючи, як тривога стискає 💖груди. Вона подякувала Йосипу Степановичу, залишила йому новий рецепт і пообіцяла заїхати за кілька днів. Трійця вийшла з квартири, і Нодар зупинився на сходовій клітці.

— Поки що тихо, — сказав він, його голос був низьким і напруженим. — Але це затишшя перед бурею. Треба поговорити з «Соколом». Якщо він стежить, можливо, щось вирине.

Маша, Нодар і Рахім наступного дня відвідали Уляну Миколаївну Білоус, чия хрущовка  пахла трав’яним чаєм і старими книгами. Уляна була спокійною, її очі, затуманені глаукомою, дивилися на гостей із теплом. Ліки💊 були на місці, слідів чужих у квартирі не помітили, і навіть звичний пил на підвіконні виглядав недоторканим. Маша видихнула з полегшенням, але тривога за Орхана, якого досі тримали під підпискою про невиїзд, не відпускала.

Повернувшись додому під пильним наглядом Олесі, Маша сіла на диван, тримаючи в руках чашку 🍵чаю. Олеся розташувалася за кухонним столом, її ніж🔪 лежав поруч, а точильний камінь чекав своєї черги. Її темні очі пильно стежили за вікном, де сутінки загортали Київ у сіру пелену. Тишу порушив дзвінок телефону. Маша глянула на екран і здивовано підняла брови — дзвонив Влас, її колишній хлопець.

— Влас? — тихо перепитала вона, відповідаючи на дзвінок. — Привіт, що сталося?

Голос Власа в слухавці був м’яким, із легкою ноткою ностальгії.

— Привіт, Машо. Просто подумав про тебе. Давно не бачились. Я неподалік. Можна зайти? Хочу поговорити, дізнатися, як🐂 ти.

Маша вагалася. Вони з Власом розлучилися два роки тому спокійно, без скандалів. Він був хорошим хлопцем — високий, із добрими карими очима й легкою посмішкою, але їхні стосунки згасли через різні погляди на життя: Маша була відданою своїй роботі, а Влас мріяв про подорожі й кар’єру за кордоном. Вона глянула на Олесю, яка ледь помітно знизала плечима, мовляв, вирішувати тобі.

— Гаразд, заходь, — сказала Маша, намагаючись звучати невимушено. — Але ненадовго, я трохи втомлена.

Через п’ятнадцять хвилин Влас стояв у дверях. На ньому був темно-синій светр і джинси, а в руках — маленький пакет із печивом, яке він купив у магазині неподалік. Його світле волосся було злегка скуйовджене, а посмішка — щира, але з ноткою невпевненості. Олеся, стоячи біля дверей, уважно його оглянула. Її погляд був пильним, але без ворожості — вона оцінювала, чи становить він загрозу. Влас привітно кивнув їй, і Олеся відповіла легким кивком, але її рука залишалася в кишені, де лежав🔪 ніж.

— Машо, ти не змінилася, — сказав Влас, сідаючи на диван. — Та сама тепла квартира, той самий запах кави. Як ти? Чув, у тебе якісь проблеми були…

Маша зітхнула, відкинувшись на спинку дивана. Вона не хотіла вдаватися в деталі, але вирішила бути ввічливою.