Частина 11

Наступного дня, коли я сидів у кафе біля офісу, попиваючи міцну ☕каву й гортаючи нотатки, мій 📲телефон задзвонив. Це був Роман. Його голос звучав напружено, але з ноткою впевненості.

— Пане Борзаков, я дещо знайшов, — сказав він без передмов. — Ваш нападник, той, із квитанцією з Франкфурта… Я поговорив із колегою, яка працює в аеропорту. Вона перевірила списки📋 пасажирів за той день. Є чоловік, який прилетів із Норвегії, з Усть-Ло. Приземлився у Франкфурті за кілька годин до того, як була видана та квитанція з магазину.

Норвегія — це був новий слід, і він міг привести до відповідей.

— Що ще? — запитав я, намагаючись не видати хвилювання. — Є ім’я, фото, щось конкретне?

— Імені немає, — відповів Роман. — Але колега сказала, що це був чоловік середнього віку, з європейським паспортом. Камери в аеропорту Франкфурта зафіксували його в кафе, але обличчя нечітке. Я можу надіслати вам відео, якщо це допоможе. І ще… він не летів до Києва одразу. Провів день у Франкфурті, а потім сів на рейс до Борисполя. Це все, що я поки знаю.

Я відчув, як пульс прискорюється. Норвегія, Франкфурт, Бориспіль. Цей чоловік не був випадковим злодюжкою. Він був кимось, хто ретельно планував свої дії. Я подякував Роману й попросив надіслати відео якнайшвидше. Потім набрав📲 Олега Кравченка, детектива з «Агруса».

— Олеже, у нас новий слід, — сказав я, ледве стримуючи нетерпіння. — Нападник прилетів із Усть-Ло через Франкфурт. Треба перевірити норвезькі бази, списки пасажирів, можливо, навіть зв’язатися з Інтерполом. І ще: Роман, син Валентини, здається, чистий, але я хочу, щоб ти копнув глибше в його бізнес. Може, хтось із його партнерів знав про заповіт або про його київські справи.

Олег хмикнув, я почув, як🐂він крутить свою ручку.

— Норвегія, кажеш? Це цікаво. Дай мені пару днів, Богдане. Але якщо цей тип прилетів із Усть-Ло, він міг бути найманцем. Або кимось, хто працює на більшу рибу.

Я поклав слухавку й відкинувся на стільці, дивлячись на фотографію загиблого, яка лежала в моїй теці. Його безіменне обличчя все ще переслідувало мене, але тепер я мав ниточку — Норвегію. І я був готовий тягнути за неї, поки не розплутаю цю справу до кінця. Орхан і Маша залежали від мене, і я не мав права їх підвести.

Василь і Дана, батьки Маші, жили в невеликому будинку на краю села, де їхнє господарство — кілька гектарів землі, курник і стара теплиця — було їхньою гордістю. Василь, кремезний чоловік із мозолястими руками, щойно повернувся з кооперативу, де лагодив трактор, а Дана, акуратна жінка з коротким сивіючим волоссям, сиділа за столом, перевіряючи бухгалтерські звіти для фермерів.

Того дня, коли сонце☀ вже хилилося до обрію, до їхнього подвір’я заїхав 🚓чорний "Ланос" із затемненими вікнами. З машини 🚓вийшов чоловік у темному пальті, із суворим обличчям і сивиною на скронях. Це був капітан Савін, колега майора Прожогіна, якого направили до села, щоб перевірити можливі зв’язки між подіями в Машиній квартирі та місцевими справами. Його приїзд не був несподіванкою — Прожогін попередив Василя й Дану телефоном, але вигляд капітана, його холодний погляд і стримані манери змусили подружжя насторожитися.

— Доброго вечора, — сказав Савін, потискаючи руку Василеві, який вийшов його зустріти. — Я капітан Савін, із київського відділу. Приїхав поговорити про вашу доньку, Машу, і деякі… місцеві справи.

Дана, почувши це, поспішно вийшла з хати, витираючи руки об фартух. Її очі блищали тривогою.

— Що з Машею? — запитала вона, не дочекавшись, поки Савін зайде до хати. — Вона казала, що все гаразд, але я ж знаю, коли моя донька щось приховує!

Савін підняв руку, закликаючи до спокою.

— З Машею все добре, — відповів він спокійно, але твердо. — Вона під захистом, і до її квартири більше ніхто не вламувався. Але я тут не лише через неї. Є дещо в селі, що потребує моєї уваги. Можна зайти?

Василь кивнув, хоча його обличчя залишалося похмурим. Він провів Савіна до хати, де на столі вже стояла гаряча кава☕ і тарілка з домашнім печивом, яке Дана дістала з шафи. Вітальня була затишною, але скромною: дерев’яний стіл, покритий вишитою скатертиною, старий диван із потертими подушками і кілька фотографій📸 Маші на стіні — від дитячого садка до випускного в університеті.

— То що за справи? — запитав Василь, сідаючи навпроти Савіна. — І до чого тут наше село?

Савін дістав із кишені маленький блокнот і поклав його на стіл, але не розгорнув.

— Ми отримали інформацію, що в вашому селі останні кілька місяців орудує група, яка займається контрабандою, — почав він, уважно спостерігаючи за реакцією подружжя. — Не 💊ліки, як у випадку з Машиними підопічними, а сільськогосподарська хімія. Пестициди, добрива, які крадуть із кооперативу й перепродають на чорному ринку. Один із місцевих, Микола Фенчук, уже потрапив у наше поле зору. Ви його знаєте?

Дана насупилася, її пальці мимоволі стиснули край скатертини.

— Микола? — перепитала вона. — Та він же в кооперативі працює, водієм. Хлопець молодий, років тридцять. Завжди привітний, із усіма жартує. Невже він у таке вплутався?

Василь зітхнув і потер шию.

— Я бачив, як він возив бочки з чимось уночі, — сказав він неохоче. — Думав, то для кооперативу, але… разів зо два помітив, як🐂він зупинявся біля старого складу за селом. Там, де стара ферма. Але я не ліз, не моє діло.