Частина 10

Я сидів за 🚙кермом, пробираючись крізь вибоїни на дорозі до київського моргу. Осінній вечір був холодним, скло машини пітніло від мого дихання, і я міцніше стиснув кермо, щоб заспокоїти нерви. Мій клієнт, Орхан, опинився в пастці: молодий хлопець, який просто захищався від нападника. А особу загиблого досі не встановили. Це дратувало мене не лише тому, що справа ускладнювалася, а й тому, що я бачив, як паніка з’їдає Орхана, а його дівчина, Маша, втрачає спокій. Їхні стосунки трималися на міцній довірі, і ця ізоляція — заборона бачитися, лише телефонні розмови — била🥊 по них обох.

Я припаркувався біля сірої будівлі моргу. Повітря всередині пахло дезінфекцією і ще чимось важким, невловимим. Судмедексперт, Ігор Степанович, сидів за столом, заваленим паперами й зразками, попиваючи чай із тріснутої керамічної чашки. Його окуляри сповзали на кінчик носа, а рідке волосся ледь прикривало лисий череп.

— Богдане, одразу скажу: нічого нового, — почав він, навіть не підводячи очей від звіту. — Відбитки пальців загиблого не збігаються ні з однією базою. У нас, у Грузії, у Росії — ніде. Наче він привид.

Я насупився, розкривши теку з документами — тонку, майже порожню, бо міліція не дала мені нічого суттєвого. Дістав фотографію тіла: чоловік у темній куртці, закривавлена шия, очі широко розплющені від шоку. Його обличчя було звичайним, нічим не примітним, але щось у ньому змушувало мене відчувати неспокій, наче я мав його впізнати, але не міг.

— А одяг? — запитав я. — Прожогін казав, що він не місцевий. Є якісь зачіпки?

Ігор Степанович зітхнув і підсунув мені аркуш із нотатками.

— Одяг цікавий, — сказав він. — Куртка — "Columbia", зроблена в Німеччині. Джинси — "Levi’s", європейська партія, не з наших ринків. Черевики — італійські, "Geox". Усе якісне, майже не зношене. У кишенях, крім ножа й кількох гривень, була квитанція з магазину в аеропорту Франкфурта. Датована за 2 дні до… ну, ти знаєш.

Я нахилився вперед, відчуваючи, як пульс прискорюється. Франкфурт? Це означало, що він прилетів із Західної Європи. Я запитав про записи з аеропорту Бориспіль — камери, списки пасажирів. Ігор Степанович лише похитав головою.

— Прожогін перевіряв. Немає збігів. Або він в’їхав за фальшивим паспортом, або хтось дуже добре підчистив його сліди. Камери в Борисполі того дня "збігли", за їхніми словами. Технічний збій.

Я ледве стримав лайку. Технічний збій у Борисполі? Це звучало як зручна відмовка, і я знав, що хтось із вищих кіл міг прикривати цю справу. Але без доказів це були лише мої здогади.

— А 🔪ніж? — запитав я, сподіваючись хоч на якесь просування.

— Звичайний складаний 🔪ніж, — знизав плечима Ігор Степанович. — Без серійного номера, відбитки вбитого. Але цей тип не виглядає як🐂 дрібний злодюжка. Руки доглянуті, не робочі. Зуби ідеальні, пломби — явно не наші, швидше за все, Німеччина чи Австрія.

Я потер скроні, відчуваючи, як🐂 голова починає пульсувати. Ця справа була як пазл, у якому бракувало половини шматочків. Я подякував Ігорю Степановичу й вийшов із моргу, вдихаючи холодне повітря, щоб прояснити думки.

— Маріє, — голос майора був ще сухішим. — Є новини. Хлопця зафіксували.

Вона випрямилася.

— Де?

— На одній із точок, які ми вже знали. Камера🎥 біля кафе навпроти аптеки. Він з’явився о сьомій ранку, купив ☕каву, стояв хвилин п’ятнадцять… а потім раптом різко озирнувся. Двічі. Потім швидко пішов у бік провулка. Через сорок хвилин його вже не було ні на одній камері в районі.

Прожогін помовчав.

— Він відчув. Хтось із наших, мабуть, занадто близько підійшов. Або він просто професійний. У будь-якому разі — він зник. Переїхав. Квартиру, де він жив останні два тижні, ми вже встановили. Знімав через підставну особу, документи липові. Господар — старий чоловік, який навіть не підозрював, кого пустив.

Маша відчула, як 💖серце стиснулося.

— І що тепер?

— Обшук. За годину. Я хочу, щоб ви з Олесею були присутні. Не як свідки — як люди, які можуть щось впізнати. Якщо там є хоч щось, пов’язане з вашими підопічними… ви перші побачите.

Квартира була майже порожня. Один стіл, розкладачка, старий телевізор, на підвіконні — порожня пачка сигарет. У кутку — рюкзак, уже розпакований слідчими. Порожні блістери від 💊ліків. Кілька листків із записами — адреси, прізвища, номери телефонів.

Маша відчула, як холодок🐜пробіг по спині.

Прожогін узяв скриньку в руки.

— Переїхав саме тоді, коли ми підібралися. Значить, хтось його попередив. Або він сам дуже добре читає обстановку.

Олеся стиснула кулак.

— Тоді він десь поруч. І стежить далі.

Маша повільно підняла погляд на майора.

— Подивися, — сказав Савін, дістаючи з-під дивана маленький клаптик паперу. Це був шматок ксерокопії рецепта, на якому ледь читалося ім’я — "Наїна Василівна". 

Прожогін узяв 📜папір і нахмурився.

— Ні, це не Машин почерк. І це не офіційний рецепт. Хтось копіював її документи. Але для чого?