Частина 9

Увечері Маша повернулася до своєї квартири під пильним наглядом Олесі, Нодара і Рахіма. Після інциденту з нападником її помешкання було під постійним контролем, і жодних нових слідів сторонніх не з’явилося. Маша відчувала себе в безпеці, але тривога за Орхана й невідомих, які могли стежити за нею, не відпускала.

Сівши на диван у своїй маленькій вітальні, Маша дістала 📱 телефон. Вона вирішила поговорити📱 з батьками — Василем та Даною, яким було по п’ятдесят років. Вони жили в селі за сто кілометрів від Києва: Василь лагодив техніку в місцевому кооперативі, а Дана вела бухгалтерію для фермерів. Маша не розмовляла з ними вже кілька днів, і після всіх подій їй захотілося почути їхні голоси.

— Машо, доню, як 🐂 ти там? — голос Дани в слухавці був теплим, але з ноткою тривоги. — Ми з батьком чули від сусідки, що в тебе там якісь проблеми в місті. Щось серйозне?

Маша зітхнула, намагаючись звучати невимушено.

— Мамо, усе гаразд, — відповіла вона, хоча серце стиснулося від спогаду про нападника. — Просто… дрібні робочі клопоти. Нічого такого, з чим я не впораюся.

Василь, який, мабуть, слухав розмову через📱гучномовець, гримнув своїм низьким голосом:

— Маріє, ти не бреши нам! Поліна Петрівна розказала, що в тебе в квартирі якийсь бандит був. Що там у вас коїться? Може, нам приїхати? Ми з матір’ю можемо взяти відпустку, допомогти тобі.

Маша посміхнулася, уявляючи, як🐂її батьки, із сапками й лопатами, намагаються розібратися з міськими проблемами. Вона похитала головою, хоча вони цього не бачили.

— Тату, не треба, — м’яко сказала вона. — У мене все під контролем. Є люди, які допомагають, і міліція розбирається. А вам у селі роботи вистачає, я знаю. Я сама можу вам допомогти — грошей вислати чи ще щось.

Дана тихо засміялася.

— Ой, Машо, яка ти в нас самостійна стала, — сказала вона. — Але ти ж знаєш, у разі чого — ми тут, тільки скажи. І до Орхана придивися, він хороший хлопець, але в місті всяке буває. Бережи себе, доню.

— Дякую, мамо, — відповіла Маша, відчуваючи тепло в грудях. — Я бережуся. І Орхана бережу.

Василь щось пробурмотів, явно незадоволений тим, що донька не розповідає всіх деталей, але додав:

— Якщо що, дзвони одразу. І приїжджай до нас, як🐂буде час. А то ми вже забули, як ти виглядаєш.

— Обіцяю, тату, — сказала Маша, усміхаючись. — Скоро приїду.

Після розмови вона поклала телефон📱на стіл і відкинулася на спинку дивана. Її погляд упав на 📄 теку з документами, що лежала поруч. Вона згадала слова Нодара про "хлопця з ЖЕКу" і загадкового нападника. Що вони шукали? Чому саме її підопічні? І чому її квартира стала мішенню?

Раптом її думки перервав стукіт у 🚪 двері. Це була Олеся, яка повернулася з чергового обходу під’їзду.

— Машо, усе чисто, — сказала вона, заходячи до квартири. — Але Нодар щойно отримав повідомлення від «Сокола». Той "хлопець із ЖЕКу" — ніякий не ЖЕК. «Сокіл» перевірив: ніхто з комунальних служб не приходив до будинку Наїни. І ще одне — у квартирі пані Валентини він знайшов ледь помітний слід пилу на підвіконні. Такі ж сліди були в Уляни Миколаївни та Йосипа Степановича.

Маша відчула, як🐂кров відлила від обличчя. Вона згадала записну книжку, яку бачила в уяві — списки адрес, ліків, імена її підопічних. Хтось систематично збирав інформацію, і вона була в центрі цього.

— Треба поговорити з Прожогіним, — сказала Маша рішуче. — І я хочу, щоб Нодар із Рахімом ще раз перевірили будинки моїх підопічних. Якщо хтось стежить, ми маємо їх знайти.

Олеся кивнула, її рука лягла на руків’я ножа в кишені.

— Ми знайдемо їх, Машо, — сказала вона тихо. — Але ти будь обережна. Вони знають, де ти, і вони не зупиняться.

Маша стиснула кулаки, відчуваючи, як 🐂рішучість перемагає страх. Вона знала, що не може дозволити собі відступити — заради Орхана, заради своїх підопічних, заради себе.

Наступного ранку Маша разом із Олесею вирушила до будинку пані Валентини, щоб поговорити з Оленою. Нодар і Рахім залишилися на вулиці, тримаючи ситуацію під контролем. Олена жила в тій же хрущовці, на третьому поверсі, у квартирі з облупленими зеленими дверима. Маша постукала, і двері відчинила молода жінка з втомленими очима й русявим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Її обличчя було блідим, а руки тремтіли, коли вона побачила Машу.

— Олено, я Маша, із соціальної служби, — м’яко почала Маша, намагаючись звучати невимушено. — Можна поговорити?

Олена кивнула, але її погляд був настороженим. Вона запросила Машу й Олесю до тісної кухні, де пахло трав’яним чаєм і дешевим милом. На столі лежала порожня упаковка від "Лозартану" — та сама, що зникла з квартири пані Валентини.

— Я знаю, що ти брала ліки для своєї тітки, — сказала Маша, сідаючи навпроти. — І я не звинувачую тебе. Але ти розумієш, що це неправильно? Ми можемо допомогти Світлані Григорівні офіційно. Я вже зв’язалася з колегами, щоб прискорити її оформлення в програму.

Олена опустила 👀 очі, її пальці нервово стискали край столу.

— Я не хотіла красти, — тихо сказала вона. — Але тітка… вона ледве ходить. Ліки дорогі, а пенсія в неї крихітна. Я чекала, поки її внесуть до бази, але мені сказали, що це може тривати місяці. А вона без  💊 ліків… вона не витримає.