Частина 7

Наступного дня після арешту Люби, Ганни та загадкового чоловіка з татуюванням 🕷павука, якого Сокіл вистежив на складі, у відділку міліції панувала напружена атмосфера. Майор Прожогін сидів за своїм столом, переглядаючи протоколи допитів. Його суворе обличчя, як завжди, не видавало емоцій, але глибокі зморшки на чолі видавали втому. Перед ним лежали три 📂теки: одна на Любу, друга на Ганну, третя — на "Павука", то був дрібний посередник у торгівлі краденими ліками.

Маша, Нодар і Рахім сиділи в тісному коридорі відділку, чекаючи новин. Маша нервово стискала теку з медичними картками, її сірі очі бігали по облуплених стінах. Нодар виглядав спокійним, але його пальці злегка постукували по коліну — єдиний натяк на внутрішню напругу. Рахім, сидячи поруч, мовчав, його рука, лежала в кишені, де він тримав складаний ніж.

Прожогін нарешті вийшов до них, тримаючи в руках аркуш із нотатками.

— Люба й Ганна зізналися, — почав він без передмов. — Вони крали ліки у ваших підопічних, Машо. "Тимолол", "Еналаприл", ще кілька препаратів. Передавали  "Павуку", а той продавав їх на чорному ринку. Схема проста: сестри заходили до пенсіонерів під виглядом добрих сусідок, підмінювали ліки або забирали частину, а потім передавали. Але до того бандита, якого зарубали у твоїй квартирі, вони ніякого відношення не мають.

Маша відчула, як у 💖грудях стискається. Вона сподівалася, що арешт Люби й Ганни дасть відповіді, але замість цього загадка лише поглиблювалася.

— А хто він? — тихо запитала вона. — Ви досі не знаєте?

Прожогін похитав головою, його очі звузилися.

— Відбитки пальців не дали результатів. У нього не було при собі документів, лише 🔪ніж і кілька гривень у кишені. Ми перевіряємо бази, але… це може зайняти тижні. Або й довше.

Рахім нахилився вперед, його голос був різким.

— То ви хочете сказати, що той тип просто так увірвався до Машиної квартири? Без зв’язку з цими злодюжками? Це не сходиться.

Прожогін зітхнув і потер скроні.

— Я не кажу, що немає зв’язку. Але Люба, Ганна й «Павук» клянуться, що не знають цього чоловіка. Ми перевірили їхні 📲телефони, листування, контакти — нічого. Або вони дуже добре приховують, або це справді інший слід.

Нодар насупився, його густі брови зійшлися на переніссі.

— А що він шукав у Машиній квартирі? — запитав він. — Ви ж бачили, там усе перевернули. Папери, документи… Це не схоже на звичайну крадіжку.

Прожогін кивнув, його погляд став важким.

— Ми це з’ясуємо. Але поки що, Маріє, тобі краще триматися якомога далі від Орхана.

Маша різко підняла голову, її очі розширилися від здивування.

— Що? Чому? Орхан захищався! Ви ж самі сказали, що це був нещасний випадок!

— Так, — погодився Прожогін, але його тон залишався непохитним. — Але доки ми не встановимо особу загиблого, Орхан — головний свідок. І, можливо, підозрюваний. Ми не можемо ризикувати. Спілкуйтеся тільки через телефон, ніяких особистих зустрічей. Це наказ.

Маша відчула, як🐂 горло стиснуло. Вона хотіла заперечити, але Нодар поклав руку👐🏿 їй на плече, ледь помітно похитавши головою. Вона зітхнула й кивнула, хоча всередині все кипіло від несправедливості.

— Гаразд, — тихо сказала вона. — Але ви ж знайдете, хто це був? І чому він увірвався до моєї квартири?

— Знайдемо, — відповів Прожогін, хоча в його голосі бракувало впевненості. — А поки тримайся своїх охоронців. І будь обережна.

Коли трійця вийшла з відділку, повітря на вулиці було холодним і вологим. Осінній вітер гнав по асфальту пожовкле листя, а небо затягували важкі хмари. Маша зупинилася біля під’їзду, її руки тремтіли.

— Це несправедливо, — сказала вона, дивлячись кудись удалину. — Орхан не винен. Він мене захистив. А тепер його ізолюють, наче він злочинець.

Нодар обережно торкнувся її плеча.

— Машо, Прожогін просто перестраховується. Вони не знають, що відбувається, і тому чіпляються за все. Ми з Рахімом поруч, і Олеся теж. Ти не сама.

Рахім, який досі мовчав, раптом заговорив, його голос був низьким і напруженим.

— Мені не подобається, що особу того бандита не можуть встановити. Це не просто грабіжник. Він шукав щось конкретне. І я впевнений, що це пов’язано з твоєю роботою, Машо. Твої підопічні, їхні ліки, рецепти… Це не збіг.

Маша кивнула, відчуваючи, як тривога наростає. Вона згадала розкидані папери у своїй квартирі, ксерокопії рецептів у Йосипа Степановича, порожню пляшечку "Тимололу" в Уляни Миколаївни. Усе це було частиною однієї павутини, але головна нитка досі вислизала.

— Треба перевірити всіх моїх підопічних, — сказала вона рішуче. — Якщо хтось полює на їхні ліки чи дані, ми мусимо дізнатися, хто і чому.

Нодар усміхнувся, але в його очах блищала сталь.

— Згоден. Але спочатку ми з Рахімом поговоримо з Шефом. Сокіл, може, щось іще вистежив. А ти, Машо, тримайся Олесі. І не дзвони Орхану з цього телефону, — він кивнув на її мобільний. — Візьми новий номер, про всяк випадок.

Маша зітхнула, але погодилася. Вона знала, що Нодар і Рахім мають рацію. Ситуація ставала дедалі небезпечнішою, і вона не могла дозволити собі помилитися.