Частина 6

Тим часом агент на прізвисько «Сокіл», худорлявий чоловік із гострим поглядом і звичкою постійно жувати зубочистку, уже стежив за Любою. Він сидів у припаркованому "Опелі" за два квартали від будинку Уляни Миколаївни, спостерігаючи, як Люба виходить із під’їзду з черговим 📦пакунком у руках. Її рухи були швидкими, нервовими, вона постійно озиралася, наче відчувала, що за нею стежать. Сокіл, не втрачаючи її з виду, завів машину й повільно рушив слідом.

Люба попрямувала до того ж двору, де напередодні бачив її Рахім. Там уже чекав сірий🚗 "Жигуль". Чоловік у капюшоні, якого «Сокіл» подумки охрестив "Капюшоном", вийшов із машини, швидко забрав пакет і передав Любові кілька купюр. Але цього разу «Сокіл» був підготовлений: він сфотографував номер машини й обличчя Капюшона, коли той на мить зняв капюшон, щоб почухати потилицю. Обличчя було звичайним — чоловік років сорока, із короткою щетиною й глибоко посадженими очима. Нічого особливого, але «Сокіл» знав, що за такими "звичайними" обличчями часто ховаються великі таємниці.

Коли Люба пішла геть, Сокіл прослідкував за "Жигулем". Машина🚗 зупинилася біля занедбаного складу на околиці Троєщини, де Капюшон передав пакет іншому чоловікові — високому, у шкіряній куртці, із татуюванням на шиї, яке «Сокіл» розгледів через 🔭бінокль. Татуювання зображало павука — символ, який «Сокіл» бачив раніше у звітах про місцевий кримінал. Він зробив кілька фото й надіслав їх Власову з коротким повідомленням: "Люба возить ліки до складу. Отримувач — чоловік із татуюванням павука. Перевіряйте."

Того ж дня Маша, Нодар і Рахім вирушили до нового підопічного — Йосипа Степановича Горобця, 69-річного пенсіонера, який переніс інсульт. Його квартира знаходилася в іншій хрущовці на Троєщині, за кілька кварталів від будинку Уляни Миколаївни. Будинок був типовим: облуплена фарба на стінах під’їзду, запах котів і смаженої картоплі, скрипучі сходи. Маша йшла попереду, тримаючи 📂теку з медичними картками, її обличчя було зосередженим. Нодар і Рахім трималися поруч, пильно оглядаючи кожен кут.

Йосип Степанович жив на другому поверсі. Двері🚪 його квартири, пофарбовані в тьмяно-коричневий колір, були злегка прочинені, що одразу насторожило Нодара. Він жестом зупинив Машу й обережно штовхнув двері.

— Йосипе Степановичу? — покликала Маша, але її голос потонув у тиші.

Зсередини долинув слабкий стогін. Рахім, не вагаючись, увійшов першим, тримаючи руку в кишені, де лежав його 🔪ніж. У тісній вітальні, на старому кріслі-гойдалці, сидів Йосип Степанович — худий чоловік із сивим волоссям і блідим обличчям. Його права рука безвільно звисала, а ліва стискала поручень крісла. На підлозі лежала перекинута склянка, а поруч — порожня упаковка від 💊ліків. Маша миттю кинулася до нього, перевіряючи пульс.

— Йосипе Степановичу, ви мене чуєте? — запитала вона, обережно торкаючись його плеча.

Чоловік повільно підвів очі. Його погляд був затуманеним, але він кивнув.

— Маша… ти? — прохрипів він. — Ліки… закінчилися. Голова болить… сильно.

Маша швидко відкрила теку й перевірила його медичну картку. Йосип Степанович мав приймати "Еналаприл" для контролю тиску й "Аспірин" для профілактики тромбів. Але упаковка на підлозі була від "Еналаприлу", і вона була порожньою, хоча за розкладом ліків мало вистачити ще на два тижні.

— Йосипе Степановичу, коли ви востаннє брали ліки? — запитала Маша, намагаючись зберігати спокій.

— Учора… чи позавчора, — пробурмотів він. — Сусідка… Ганна… принесла. Сказала, що ти просила.

Маша відчула, як серце💖 закалатало. Вона не просила нікого приносити 💊ліки. Нодар і Рахім переглянулися, їхні обличчя потемніли.

— Ганна? — перепитав Нодар, його голос був низьким і напруженим. — А хто вона така?

Йосип Степанович слабко махнув рукою в бік дверей.

— Сусідка… з першого поверху. Часто заходить… допомагає.

Рахім присів навпроти старого, його темні очі пильно вивчали його обличчя.

— А що саме вона приносила? Тільки 💊ліки? Чи, може, ще щось? — запитав він.

— Та… продукти інколи, — Йосип Степанович зам’явся. — Але я погано пам’ятаю. Голова… як🐂 у тумані.

Маша помітила, що в кутку кімнати, біля старого серванта, лежить кілька розкиданих паперів. Вона підійшла ближче й побачила, що це ксерокопії медичних рецептів — не тільки Йосипа Степановича, а й інших людей, чиї імена вона впізнала. Це були її підопічні. Її руки затремтіли, коли вона підняла один з аркушів. На ньому було написано ім’я Уляни Миколаївни.

— Нодаре, подивися, — тихо сказала вона, передаючи йому 📜папір.

Нодар узяв 📜аркуш і насупився.

— Це не просто сусідська допомога, — пробурмотів він. — Хтось збирає інформацію про твоїх підопічних. І я готовий побитися об заклад, що Ганна з першого поверху працює з Любою.

Рахім, який досі стояв біля Йосипа Степановича, помітив ледь помітний слід пилу на підлозі біля серванта — такий самий, як у квартирі Уляни Миколаївни. Він нахилився й провів пальцем по дерев’яній поверхні. Пил був свіжим, наче хтось нещодавно відкривав шухляду.

— Хтось тут рився, — тихо сказав він, обертаючись до Нодара. — І не вчора.

Маша відчула, як у 💖грудях наростає тривога. Вона подивилася на Йосипа Степановича, який сидів із заплющеними очима, і зрозуміла, що часу обмаль. Вона дістала телефон і набрала номер аптеки, щоб замовити нові ліки для старого. Потім повернулася до Нодара й Рахіма.