Частина 5

Ранок наступного дня почався з того, що в кухні з’явилася оса.

Спочатку це був просто низький, наполегливий гул над столом. Олеся, яка саме чистила 🔫пістолет за кухонним столом (розібраний «Глок» лежав на газеті, як🐂 звичайний набір столових приборів), миттю підняла голову. Рука лягла на рукоятку, хоч зброя🔫 ще була в шматках.

Але Маша лише підвела очі від 💻ноутбука й усміхнулася.

— О, Оса прокинулася. Доброго ранку, красуне.

Оса зробила коло над головою Маші й сіла їй на зап’ястя, наче на заздалегідь підготовлений майданчик. Крила склала, поводила вусиками — спокійно, по-домашньому.

Олеся завмерла з маслянкою в руці.

— Це… твоя?

— Ну так, — Маша легенько погладила пальцем смугастий черевце. —домашня оса

—І як її звуть?

 —Оса. Просто Оса. Залетіла тиждень тому, коли ще було тепло. Я вікно відчинила провітрити, а вона — шасть — і всередину. Я спочатку хотіла випустити, а вона сіла на підвіконня й сидить. Сумна така. Я й подумала: мабуть, відчула, що надворі скоро холодно, а в мене тепло й світло. Ну й лишила. Годую медком і цукровою водою. Вона вже впізнає мене — бачиш?

Оса повільно переповзла Маші на долоню й завмерла, наче позувала.

Олеся повільно опустила руку й видихнула.

— Я думала, зараз доведеться її… ну… нейтралізувати. У нас на інструктажі було: «об’єкт охорони боїться ос — знищити будь-яку комаху в зоні видимості». А тут… оса Оса.

Маша засміялася — тихо, але щиро.

— Вона не кусається. Я ж соціальна робітниця, а не божевільна. Просто… знаєш, коли ти щодня бачиш, як діти плачуть, бо їх забирають від батьків, чи матері, які не мають за що купити молока, то хочеться хоч комусь дати прихисток. Хоч осі. Вона ж теж жива. І теж боїться холоду.

Олеся зібрала пістолет назад трьома точними рухами, клацнула затвором і поклала в кобуру.

— І коли потеплішає — випускаєш?

— Обов’язково. Як тільки перші по-справжньому теплі дні — відчиню вікно й скажу: «Лети, Осо, будувати своє гніздо». Вона вже знає дорогу до вікна, просто літає за мною, як 🐩собачка.

Оса раптом знялася з Машиного пальця, зробила коло над столом і сіла прямо на край Олесиного горнятка з кавою. Поводила вусиками, ніби принюхувалася.

Олеся завмерла. Потім дуже обережно відсунула горнятко на сантиметр.

— Привіт, Осо, — сказала тихо, майже пошепки.

Оса підняла крила, наче помахала у відповідь, і полетіла до вікна — сіла на скло, де сонце якраз пробилося крізь хмари й освітило її золотими смужками.

Маша подивилася на Олесю й ледь помітно посміхнулася.

— Бачиш? Вона тобі теж довіряє. Вже добре.

Олеся хмикнула, але кутики губ зрадили її — піднялися вгору.

— Якщо вона вкусить Нодара чи Рахіма — я не винна.

— Не вкусить. Вона добра оса. Як і я, — Маша підморгнула й пішла до холодильника. — До речі, капуста вже в холодильнику. Починаємо голубці?

Оса гуділа собі тихо біля вікна, ніби підспівувала. Потім підлетіла до роутера та уважно дивилася на червону кнопку, яка там цілодобово блимала.

І вперше за багато днів у маленькій квартирі стало по-справжньому тепло — не тільки від батареї, а й від того, що в ній жили троє: Маша, Олеся і маленька смугаста Оса, яка просто чекала справжньої весни.

Нодар і Рахім сиділи  в агенції «Аґрус» у тісному офісі їхнього куратора, Власова, якого в колах охоронців називали просто "Шеф".  На столі  лежала 📂тека з документами, а поруч — попільничка, повна недопалків. Сам Шеф, чоловік із сивиною на скронях і глибокими зморшками на чолі, уважно слухав звіт Нодара, час від часу киваючи.

— Отже, Люба передала пакет якомусь типу в "Жигулях", — повторив Власов, постукуючи ручкою по столу. — Номер машини записали?

Рахім дістав із кишені зіжмаканий аркуш і поклав його перед Шефом.

— Ось, — сказав він. — Сірий "Жигуль", ВАЗ-2107, номер тут. Чоловік у капюшоні, обличчя не розгледів, але він явно не вперше з Любою працює. Вона передала йому щось схоже на упаковку ліків, а він їй — гроші. Все швидко, без зайвих слів.

Власов узяв аркуш, уважно вивчив номер і нахмурився.

— Добре, я передам це «Соколу», — сказав він, відкинувшись на стільці. — Він уже стежить за Любою. Якщо вона замішана в чомусь серйозному, ми скоро дізнаємося. А ви з Машею будьте обережні. Після того, що сталося в її квартирі, я не вірю в збіги.

Нодар кивнув, його темні очі блиснули рішучістю.

— Ми тримаємо очі відкритими, Шефе. Але ця справа з ліками... вона мені не подобається. Уляна Миколаївна боїться, це видно. І я впевнений, що Люба — не остання ланка в цьому ланцюжку.

— Згоден, — додав Рахім, його голос був тихим, але різким. — Порожня упаковка від "Тимололу" в смітнику — це не випадковість. Хтось краде ліки в старенької, і я готовий побитися об заклад, що це пов’язано з тим нападником у Машиній квартирі.