Частина 4

Адміністраторка невеликого готелю «Північний» біля залізничного вокзалу впізнала чоловіка на фотографії.

— Так, цей… приїхав учора ввечері. Номер тринадцятий. Паспорт показував, але я майже не дивилася — гість заплатив готівкою за дві доби вперед. Ім’я в журналі записала як «Петро Кузьменко». Речей у нього було мало: рюкзак і якась папка.

Прожогін одразу виїхав сам. У номері все ще пахло дешевим одеколоном і сигаретами. На тумбочці лежала та сама папка, яку згадувала адміністраторка. Усередині — роздруковані списки адрес, прізвища, номери 📲телефонів. І кілька аркушів📋 із позначками навпроти імен. Одне з імен було знайоме:  адреса точно збігалася з квартирою Маші.

Прожогін повільно склав папір. Обличчя його стало ще суворішим.

Він одразу набрав Савіна:

— Знайшли. Готель «Північний», номер тринадцятий. Чоловік реєструвався як Петро Кузьменко.  І в нього були списки, пов’язані з Марією. Привезіть її до відділку. Обережно. І Орхана теж. Тепер у нас з’явилося більше питань, 🔪ніж відповідей.

Коли Маша знову увійшла до кабінету, її руки злегка тремтіли. Прожогін поклав перед нею роздруковані аркуші.

— Ці списки ваші?

Маша швидко переглянула сторінки і зблідла.

— Так… це робочі. Адреси підопічних, кому я розвожу ліки. Але як вони опинилися в нього?

— Ось і будемо з’ясовувати, — тихо відповів майор. — Бо хтось дуже хотів ці списки. І був готовий убивати за них.

Орхан, який сидів поруч, мовчки стиснув кулаки. У голові крутилося одне: якщо цей чоловік прийшов саме за списками Маші — значить, небезпека ще не минула.

Того ж вечора Нодар і Рахім повернулися до будинку Уляни Миколаївни. Вони дочекалися сутінків і сховалися в тіні старого каштана навпроти під’їзду. Близько дев’ятої вечора з дверей вийшла Люба — невисока жінка в сірому плащі, з нервовим поглядом. У руках вона тримала маленький пакет, який швидко сховала в сумку. Рахім, не вагаючись, рушив за нею, тримаючись на відстані. Нодар залишився стежити за будинком.

Люба попрямувала до сусіднього двору, де зупинилася біля припаркованого "Жигуля". З машини вийшов чоловік у темній куртці, з капюшоном, насунутим на очі. Рахім, ховаючись за смітником, побачив, як Люба передала йому 🧃пакет. Чоловік щось пробурмотів, сунув їй кілька 💴купюр і швидко сів у машину. Рахім запам’ятав номер авто й повернувся до Нодара.

— Це не просто 💊ліки, — сказав він, коли вони зустрілися. — Вони щось крутять. І я готовий побитися об заклад, що той мертвий у Машиній квартирі був із їхньої компанії.

Нодар кивнув, його обличчя потемніло.

— Завтра поговоримо з Любою. І з тим, хто в "Жигулях". А Маша хай тримає 👀очі відкритими. Тут пахне бідою.

Маша, повернувшись додому, не могла заснути. Олеся сиділа на кухні, точильним каменем правлячи свій 🔪ніж. За вікном Київ гудів, але в квартирі панувала тиша — важка, як перед бурею. Маша знала: відповіді близько, але вони можуть коштувати їй більше, ніж🔪 вона готова заплатити.

Маша поїхала додому, її супроводжували Нодар і Рахім, а вночі в квартирі залишалася Олеся, мовчазна дівчина з гострим поглядом і 🔪ножем під подушкою. Сьогодні Маша вирішила, що пора ближче познайомитися з Олесею. Їй хотілося розбавити напругу, що висіла в повітрі, і, можливо, знайти в ній подругу.

Маша сиділа на кухні, де пахло старим деревом🌳 кухонного столу. На плиті гудів чайник, а за вікном сутінки повільно загортали Київ у синю пелену. Олеся сиділа навпроти, тримаючи в руках 🔪ніж і точильний камінь. Її рухи були розмірені, майже медитативні, але в очах блищала настороженість. Її темне волосся, зібране в тугий хвіст, і проста сіра футболка робили її схожою на тінь, яка завжди готова зникнути.

— Олесю, — почала Маша, намагаючись звучати невимушено, — розкажи про своїх. У тебе є рідні? Хтось, із ким ти близька?

Олеся на мить зупинила точильний камінь, її пальці завмерли. Вона глянула на Машу, і в її очах промайнуло щось схоже на сум.

— Рідні… — тихо повторила вона. — Були. Чоловік був, Віталій. Військовий. Загинув за кордоном п’ять років тому, мені тоді двадцять було.

Маша відчула, як серце стиснулося. Вона уявила Олесю — молоду, із двома дітьми на руках, саму в світі, де війна забирає найдорожчих.

— А де вони зараз, твої діти? — обережно запитала Маша, наливаючи чай у стару керамічну чашку з ромашковим візерунком.

— У подруги,  — відповіла Олеся, повертаючись до свого ножа. — Вона їх доглядає, коли я на роботі. Я намагаюся частіше з ними бути, але… знаєш, робота. То вдень, то вночі. Софійка вже питає, чому я так рідко вдома.

Маша кивнула, відчуваючи, як у ній росте бажання зробити щось добре для цієї замкненої дівчини. Вона уявила Софійку й Мишка — мабуть, із такими ж темними очима, як у Олесі, — і задумалася, що могла б їм подарувати. Може, книжки📚 з казками для Софійки? Або конструктор для Мишка? Чи, може, щось просте, як набір для 🖌малювання? Вона вирішила спитати в Олесі пізніше, щоб не помилитися.

— Олесю, а ти що любиш їсти? — раптом запитала Маша, змінюючи тему. — Я завтра хочу приготувати щось особливе. Нодар із Рахімом зайдуть до магазину, куплять усе потрібне. Ти тільки скажи, що тобі до смаку.