Частина 3

Я зв'язався з детективно-охоронною агенцією «Аґрус» і з друзями Орхана, які мали гроші. «Аґрус» відрядив до Маші Нодара і Рахіма, а на нічні чергування мала заступити Олеся.

Цього ранку Маша та 2 її охоронці прямували до будинку Уляни Миколаївни Білоус, однієї з підопічних. Уляна жила в старій хрущовці на Троєщині, де сходові клітки пахли котами й борщем, а ліфт гудів, наче втомлений трансформатор. Маша йшла попереду, тримаючи в руках теку📂 з медичними картками. Її русяве волосся, зібране в недбалий пучок, вибивалося пасмами, а втомлені сірі очі ховали тривогу. Нодар, високий грузин із широкими плечима й густими бровами, тримався поруч, пильно оглядаючи кожен кут. Рахім, худорлявий, але жилавий, із короткою бородою й уважним поглядом, замикав трійцю, тримаючи руку в кишені, де лежав складаний 🔪ніж.

Піднявшись на четвертий поверх, Маша постукала у двері квартири Уляни Миколаївни. Двері, пофарбовані🚪 в зелений колір, давно облупилися, а табличка з номером "27" ледь трималася на одному шурупі. Зсередини долинув скрип підлоги, потім повільне човгання, і двері🚪 відчинила сама господиня.

Уляна Миколаївна була невисокою, згорбленою жінкою з сивим волоссям, зібраним у тугу косу. Її очі, затуманені глаукомою, здавалися молочно-сірими, але вона все ще намагалася вдивлятися в обличчя гостей. На ній була старомодна сукня в дрібний горошок і заношений кардиган. Квартира за її спиною пахла трав’яним чаєм і 📔старими книгами. Стіни обклеєні шпалерами з квітковим візерунком, а на підлозі лежав вицвілий килим із радянських часів. У кутку стояв дерев’яний стіл, накритий мереживною скатертиною, а поруч — старий телевізор "Горизонт", який, мабуть, не вмикали роками. На підвіконні гинули кактуси, а єдиним живим акцентом у кімнаті був горщик із геранню, що вперто цвіла червоним.

— Марійко, це ти? — голос Уляни Миколаївни тремтів, але в ньому відчувалася радість. — І хто це з тобою? Нові помічники?

— Доброго дня, Уляно Миколаївно, — усміхнулася Маша, обережно торкаючись її руки. — Це Нодар і Рахім, вони зі мною, щоб… ну, щоб усе було гаразд. Як ви почуваєтеся?

— Та як я можу почуватися? Очі мої вже геть нічого не бачать, — зітхнула старенька, запрошуючи гостей до кімнати. — Сідайте, сідайте, я чайник поставлю.

— Не треба, ми ненадовго, — м’яко зупинила її Маша, помітивши, як🐂 Уляна невпевнено простягає руку до столу, шукаючи опору. — Давайте я перевірю ваші ліки, а хлопці поспілкуються з вами.

Маша одразу помітила, що Уляна нервує більше, ніж 🔪зазвичай. Її пальці тремтіли, коли вона намагалася намацати стілець, а погляд блукав по стінах, наче шукав щось втрачене. Глаукома Уляни Миколаївни прогресувала: вона погано розрізняла предмети, плутала кольори, а в напівтемряві могла спіткнутися навіть об власні капці. Маша знала, що старенькій потрібні краплі "Тимолол" для зниження тиску в очах і регулярні візити до офтальмолога. Вона відкрила 📂теку й перевірила записи: останній рецепт виписали два тижні тому, але Уляна скаржилася, що краплі закінчуються швидше, ніж🔪 мали б.

— Уляно Миколаївно, ви краплі за розкладом капаєте? Двічі на день? — запитала Маша, присівши поруч.

— Та наче так, Марійко. Але інколи забуваю, чи капала я, чи ні, — зізналася старенька, нервово стискаючи руки. — Голова вже не та, знаєш.

Нодар, який стояв біля вікна, обернувся й усміхнувся.

— Уляно Миколаївно, а розкажіть, як🐂 ви раніше жили? Мабуть, у такій квартирі багато історій накопичилося? — Його голос був теплим, із легким кавказьким акцентом, який додавав йому шарму.

— Ой, та що розповідати, — махнула рукою Уляна, але очі її пожвавішали. — Я ж тридцять років у школі вчителькою працювала. Діти були хороші, хоч і бешкетники. А тепер… самі бачите, ні дітей, ні онуків. Чоловік помер десять років тому, а сестра в селі, далеко. От і живу сама.

Рахім присів на краєчок дивана, оббитого потертим вельветом.

— А сусіди до вас заходять? Чи, може, хтось зі знайомих? — Його голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга, наче він намагався щось вивідати.

— Та які сусіди? — зітхнула Уляна. — Усі молоді, всі зайняті. Хіба що Люба з третього поверху інколи забіжить, молока принесе. А так… Маша моя єдина помічниця. Якби не вона, я б уже геть пропала.

Маша, слухаючи розмову, перевіряла коробку з ліками на столі. Вона помітила, що пляшечка з "Тимололом" майже порожня, хоча мала б бути ще наполовину повною. "Може, вона й справді плутає дозування", — подумала Маша, але в глибині 🚿душі відчула тривогу. Уляна була педантичною, попри слабкий зір, і рідко припускалася таких помилок. Маша зробила позначку в 🗒записнику: перевірити, чи не пропадають 💊ліки.

— Уляно Миколаївно, я завтра заїду з новою пляшечкою крапель, — сказала Маша, підводячись. — І до лікаря вас запишу, треба тиск в очах перевірити. А ви не нервуйте, добре? Якщо щось турбує, одразу мені телефонуйте.

— Дякую, Марійко, — старенька стисла її руку. — Ти ж моя рятівниця.

Нодар і Рахім переглянулися. Вони помітили, як Уляна уникала згадувати когось конкретного зі знайомих, і це їх насторожило. Маша ж, зачиняючи двері квартири, подумала, що тіні в цій хрущовці ховають більше, ніж🔪 здається.

— Уляно Миколаївно, ви точно краплі за розкладом капаєте? — запитала Маша, тримаючи в руках коробку з ліками. Її голос був м’яким, але в очах блищала підозра.