Частина 1

Весна була прохолодною. Після 3 теплих сонячних днів знову повернулися нічні 🥶морози.

За дві години до того, як🐂 скоїти вбивство, Орхан, широкоплечий двадцятип’ятирічний хлопець у куртці з написом «Fenerbahçe», поспішав до квартири Наїни Василівни.

Маша працювала у соціальній службі, піклуючись про літніх людей: перевіряла їхні ліки, приносила продукти, а іноді просто сиділа поряд, слухаючи їхні історії. Наїна Василівна, маленька тендітна жінка з худими пальцями, була однією з тих, за ким вона доглядала. Орхан часто приходив разом із Машею, пропонуючи свою допомогу — чи то щось перенести, чи полагодити полицю, або ж просто поспілкуватися з пані Наїною, яка любила згадувати свою молодість. Того дня Орхан застав Машу у квартирі Наїни, коли вона перевіряла аптечку літньої жінки. На столі лежали пігулки, розкладені в акуратні купки, поряд стояла склянка з водою. Пані Наїна сиділа в кріслі, закутана у вовняну хустку, і тривожилася.

— Грілка зовсім охолола, — сказала вона, перебираючи пальцями, наче намагаючись зігріти їх самим рухом. — Старенька, не гріє вже, як🐂 раніше.

Маша, зосереджена, але з теплою усмішкою, відклала аптечку й відповіла:

— Не хвилюйтеся, Наїно Василівно, у мене вдома є нова. Завтра принесу.

Орхан, який стояв біля дверей із відром фарби в руках — він обіцяв пофарбувати облуплену раму на балконі, — махнув рукою.

— Завтра? — перепитав він із легкою посмішкою. — Та навіщо чекати? Зараз поїду, за годину привезу нову грілку.

Маша подивилася на нього, її очі блиснули вдячністю, але вона лише зітхнула:

— Орхане, ти ж і так цілий день бігаєш. Відпочинь хоч трохи.

— Та який відпочинок? — він підморгнув. — Для пані Наїни я готовий хоч на край світу.

Наїна Василівна засміялася, її очі загорілися теплом.

— Ой, Орхане, ти б тільки не жартував, а то я й справді попрошу тебе за чимось на край світу! — сказала вона, погрозивши пальцем.

Орхан лише посміхнувся й попрямував до виходу. У нього були ключі🔑 від квартири Маші — вони зустрічалися вже майже рік, і він часто залишався в неї ночувати. Їхні стосунки були простими, але міцними: Маша була спокійною і турботливою, а Орхан — енергійним і готовим вирішувати будь-які проблеми. Вони доповнювали одне одного, як пазли.

Ви ще не забули Поліну Петрівну, з якою зустрічалися в попередніх історіях???

Коли Орхан відчинив двері квартири Маші, його миттєво насторожив незвичний шум. Повітря в приміщенні здавалося важким, ніби перед початком грози. Він обережно ступив уперед і зауважив, що шафа у передпокої перевернута, а всі шухляди висунуті. Серце його забилося частіше.

Тихо запитав:

— Є тут хтось?

Відповіді не почув. Замість цього з кімнати донісся легкий шурхіт. Орхан зупинився в нерішучості. Вибігти? Викликати міліцію? Але зрештою вирішив сам розібратися в тому, що коїться у квартирі.

Не знаючи, що робити, Орхан вирішив винести тіло, сподіваючись уникнути зайвих питань. Він загорнув його у великий чорний мішок, щоб перенести до смітників. Але щойно він вийшов у коридор, його перестріла Поліна Петрівна, відома своєю пильністю.

— А ну, стійте! — гримнула вона, звузивши очі. — Що в мішку? Я зараз міліцію викличу!

Орхан, змучений і наляканий, зупинився. Він відчув, що брехня лише погіршить ситуацію, і, зітхнувши, вирішив сказати правду.

— Пані, там... там чоловік, — тихо сказав він. — Він мертвий. Напав на мене у квартирі Маші. Я не хотів, це був нещасний випадок.

Поліна Петрівна відсахнулася, її обличчя побіліло. Вона миттю дістала телефон і почала набирати номер майора Прожогіна, місцевого міліціонера, який, на щастя чи на біду, був неподалік.

Через десять хвилин майор Прожогін уже стояв у коридорі, оглядаючи мішок. Його суворе обличчя не видавало емоцій, але очі уважно вивчали Орхана.

— Розповідай, — коротко наказав він.

Орхан, намагаючись тримати себе в руках, розповів усе: як зайшов до квартири, як застав незнайомця, як той напав із ножем, як у боротьбі сталося нещастя. Прожогін слухав мовчки, лише час від часу роблячи нотатки. Потім він викликав бригаду, щоби зробити необхідні процедури перевезти тіло до моргу, і наказав Орхану їхати до відділку для надання свідчень.

У відділку Орхан сидів у тісній кімнаті, тримаючи в руках холодну ☕каву, яку йому приніс молодший міліціонер. Маша, яку викликали одразу після інциденту, увірвалася до відділку, її обличчя було блідим від шоку.

— Орхане, що сталося? — вигукнула вона, сідаючи поруч. — Прожогін сказав, що в моїй квартирі був якийсь чоловік? І він мертвий?

Орхан кивнув, його голос був тихим і напруженим.

— Машо, я не знаю, хто він. Він рився у твоїх речах, напав на мене з ножем. Я намагався його зупинити, але... ніж🔪 зачепив артерію. Я не встиг викликати швидку.

Маша стиснула його руку, її очі наповнилися сльозами, але вона трималася.