Розділ перший

Шарлотта

– Пам’ятаєш, я тобі казав, якщо не підеш заміж за Метью, то можеш не повертатися? Казав. Тепер в тебе немає дому, – батько кинув на мене нищівний погляд, штовхнув, змушуючи відступити на півкроку назад, а тоді з гуркотом зачинив двері просто в мене перед носом.

Я лишилась на порозі будинку, який вважала рідним.

Починав накрапати дощ. Я стояла у своїй незручній весільній сукні, заляпаній майже до поясу дрібними бризками бруду, і відчувала себе кинутою. Ще вчора у мене було все: наречений, плани на майбутнє, буркотливі, але люблячі – як мені здавалося, мабуть, дуже даремно, – батьки і дах над головою. Зараз я вмить позбулась всього.

Так, тато справді говорив, що весілля з Метью – це важливо. Я й не сперечалась. Мій осяйний прекрасний наречений не міг не подобатись, я була в нього закохана. Хто ж знав, що цей обпатраний півень намостив собі сідельце біля іншої курки! У переддень весілля я отримала незаперечні докази його зради і, звісно, спробувала розібратись.

Він лише посміявся мені в обличчя. Тато ж пригрозив, щоб я не дуркувала, не морочила голову порядному чоловікові і не здумала псувати весілля.

Але я не могла піти на такі умови! Він… Його коханка чекала на дитину. То ж нехай би з нею і оженився, а руки та серця Шарлотти Монблан не отримає ніколи! Саме це я й сказала йому біля вівтаря. От тільки чомусь осоромленою виявилась я, а не він, а коли ми повернулись у кареті додому, батько просто відмовився впускати мене назад. І мама навіть не спробувала цьому зарадити.

Я стиснула зуби, намагаючись подолати гнів, що розривав мене на дрібні частини, підступила до дверей і гучно загупала в них кулаком.

– Тату! Негайно відчиняй, ти що, смієшся?!

– В тебе нема дому! – загриміло зсередини. – Осоромила нас, зруйнувала шлюб, про який так давно було домовлено, а тепер просишся назад? Геть, і щоб мої очі тебе не бачили.

– Він мені зрадив!

– А ти зрадила нашу довіру, розбещене дівчисько. Я тебе тепер і на поріг не пущу!

Серце гулко загуркотіло в грудях від обурення. Я спробувала постукати знову, але тепер кричала уже інше.

– Тоді віддай мені мої речі! Я стою тут в самій лише весільній сукні!

– В тебе тепер нема речей! – вибухнув батько. – Можеш і не сподіватись, що я віддам тобі принаймні щось, на що потратив свої гроші! Зняв би і ту кляту весільну сукню, і йшла б, у чому мати народила, бо це все, що тобі належить, сором нашого роду! Забирайся геть з мого порогу, і щоб я тебе не бачив! Треба було слухати твого діда, вам, жінкам, не можна давати ані краплі свободи! Геть, кому сказав, геть!

Я позадкувала. Його голос віддалявся від дверей, ніби батько волав, підіймаючись вгору сходами. А потім, коли минула, певне, ціла хвилина, яку я стояла, заморожена, і намагалась зрозуміти, що тут відбулось, назовні випірнула мама.

– Послухай батька, Шарлотто, – прошепотіла вона. – Ось, – вклала в руки гаманець, в якому подзвякували кілька золотих, – винайми екіпаж та їдь до Метью. Примирися з ним. Признач знову весілля. Благаю тебе, зроби, як я велю, і все буде добре. Він погодиться, присягаюсь тобі, і навіть дасть тобі клятву вірності. Не треба цього конфлікту.

І після цього, нічого не пояснюючи, шурнула знов на двері.

Я так і лишилась стояти, абсолютно ошаліла, і повільно кліпала. Вона це серйозно? Думає, що я піду до цього… До цього гада просити пробачення? Просити знов призначити весілля? Я ще не вижила з розуму, не збираюсь наступати собі на горло.

Хочуть, аби я була самостійною? Лишили без даху над головою? Нехай так! Я піду, і ноги моєї не буде в цьому домі. Я не з тих, що просто так здаються перед труднощами!

Маю ж кілька золотих. Десь знайду місце для ночівлі, а потім шукатиму спосіб влаштувати своє життя, щоб в ньому не було ані Метью, ані батьків.

Ці хоробрі думки крутились у мене в голові перші хвилин п’ять, доки я бігла вулицею, подалі від знайомих будинків. Однак чим далі опинялась рідна домівка, що так швидко і легко стала мені чужою, тим страшніше мені було. Починали котитися по щоках сльози, і глуха образа розквітала все сильніше і сильніше.

Коли я звернула на академічну вулицю, вже відверто плакала. Дощ полив, мов з відра, перетворюючи трикляту сукню на ганчір’я, і я не знала, як зігрітися. Кілька золотих здавались смішною подачкою, яку можна витратити на одну вечерю.

Можливо, я саме з таких? З тих, що здаються? Тому що я несамостійна, я нічого не вмію. Маю слабкий магічний дар, але батько навіть не дозволив його розвинути, заборонив мені вступати до академії Торенвес. Я – звичайна донька аристократа, яка без свого прізвища та батькових статків ні на що не здатна. Але ж не можу я так принизитись, піти до Метью та просити пробачення. Ще й в такому ганебному вигляді. Та це просто неприпустимо!

Я добрела до якогось провулку і просто сповзла по стіні. Сіла на невисокий виступ, обхопила себе руками та дозволила переляку та паніці накрити себе з головою.

– Сам-а–аажений їжак, ну що за трясця – почувся раптом поруч буркотливий чоловічий голос, – тільки знайдеш нормальне місце, щоб поспати, вмостишся по-людськи, а вже хтось всівся…

Я повернула голову і мало не підстрибнула від переляку. Поруч зі мною, ховаючись від дощу, сидів кіт. Бежевий. Пухнастий. Балакучий.