Розділ 18

Потім повернувся владний бос, раніше, ніж обіцяв, і чомусь незадоволений та похмурий, глянув на Анжеліку, але нічого не сказав. 

Викликав до себе в кабінет Петра Помідора й довго з ним про щось там говорив. Головний менеджер вийшов з кабінету боса трохи ошелешений і з дивним виразом обличчя. Рвонув одразу ж до виходу з приймальні і Анжеліка навіть не встигла розпитати, чому її бос не в настрої, може, Петро розказав би. Але вона не насмілювалась залишати приймальню, бо ж був перший день роботи, хотілося продемонструвати, яка вона працьовита й старанна. Зробила навіть ще раз каву, смачну й солодку, але бос навіть не глянув на неї, коли принесла йому в кабінет, щось зосереджено писав на ноутбуці. Правда, спитав сухо, чи подзвонила секретарка Фентекліті, і та підтвердила, що так, подзвонила, і в ресторані столик теж замовила. Все зробила, як велів владний бос…

Вже під вечір, десь о годині п'ятій, наказав збиратися до ресторану і взяти з собою документи з останніми проєктами їхньої компанії. А Анжеліці що збирати? Сумочку свою схопила, окуляри на носі поправила - і вже готова.

Вони пішли до лімузину, який чекав надворі. І тут Анжеліка здивувалася: в лімузині сиділи також головний менеджер Петро Помідор та дві його довгоногі секретарки Рацуля і Зейнаба. Всі вони п'ятеро, звичайно ж, помістилися у той лімузин, який був у мільярдера Степана Нокарда. Там і футбольна команда, трошки потіснившись, влізла б, не те що звичайні працівники типового офісу.

Всі мовчки сиділи і їхали. Владний бос був мовчазний і грізний у своїй мовчазності, Петро Помідор ошелешений у своїй мовчазності, його секретарки щасливо-радісні у своїй мовчазності, а Анжеліка просто сиділа. І теж мовчала. Без будь-яких емоцій у своїй мовчазності. Хіба що гостро відчувала, як розріз на подолі сукні увесь час розлазиться (доводилося поправляти!), і її нога щільно до ноги боса притиснута, бо він якось так сів, що по-іншому не можна було. А просити владного боса посунутися дівчина соромилася. Хай сидить уже. Тим більше, що їй приємно було відчувати тепло його ноги…

Чому їде з ними Петро Помідор зі своїми секретарками, навіщо? Анжеліка навіть не здогадувалася. Може, не встиг щось зробити і в ресторані продовжить? І столик же на трьох розраховано. А їх усіх явно більше трьох. 

Але, як ви здогадуєтеся, мої проникливі читачі, столик і резервування в будь-якому ресторані будь-якої кількості місць для мільярдерів - не проблема. Та вони весь ресторан зарезервувати можуть! Або й купити його, щоб повечеряти один раз, а потім продати. Отакі вони, мільярдери.

Отож, приїхав увесь той їхній офісний кагал до ресторану. А ресторан називався “Екзотик”. Дуже модний ресторан а цьому сезоні був! Просто приголомшливо модний! Столики були там зарезервовані, принагідно скажемо, на три місяці вперед. Але коли власник, пан Ясь Чан Попелиця почув про те, що сам мільярдер пан Степан Нокард столик замовляє, то ясно, що всіх посунув, і нашому мільярдеру місця знайшли.

Найкращі місця, зауважте! Біля великого акваріуму на всю стіну, в якому плавали морські дракони. Їх Анжеліка знала, бо колись у школі вчили про найбільш дивовижних риб. І вона запам'ятала це чудовисько, яке було схоже на плаваючий кущ чи гілку, на якій порозвішувані прапорці. З іншого ж боку було панорамне вікно з терасою на, якій теж стояли столики.

І вже за їхнім столиком сиділа Фентекліта, чекаючи свого нареченого. Гарно вбрана, при манікюрі, зачісці та яскравому макіяжі.  Нині була модна блакитна помада й тіні - то вона все красиво понасинювала, блакитні пасма в розпущене волосся пустила, тіні індиго над жовтими своїми зміючими очима понамальовувала. Вродлива була, слів не підібрати! Але й бліда, як сіра тюлька, бо освітлення в ресторані було біле, пронизливе, як у лікарні, а не жовте, як звично.

Ви помітили, дорогі мої спостережливі читачі, як змінює освітлення все навколо? І сприйняття світу, і людей, і настрій? Ну, вночі світла майже немає, про нього не говоримо. І навіть якщо і є воно, з неба падаючи на землю у вигляді проміння місяця та зірок, то створює атмосферу таємничості, переляку чи навіть кошмару. От, уявіть, вийшли ви надвір у селі вночі (там найтемніше вночі буває), ідете собі спокійно, нікого не чіпаючи і виставивши руки вперед у повній темені до вбиральні. Бо ваша бабуся/дідусь, мама/тато, чоловік/дружина забули в коридор відро принести. А вбиральня де? Стоїть одиноким будиночком десь аж за городами. Шлях довгий, але й місяць ясний! Ви вже звикли до темряви, наче й звичне все, як вдень, нічого не змінилося… Але змінилося все! Бо освітлення таке! Тьмяне, мляве, нічне… Там, де купа дров лежала - монстр ввижається, там, де штукатурка на стіні хліва відбилася - голова інопланетянина стирчить, а біля омріяного будиночка, до якого ви прибігли, високі будяки здаються орками з фільму про незламного гобіта Фродо. А все ж таке саме - просто освітлення інше!

Так і з білим світлом! Адже якраз тут все навпаки! Дуже все чітко й гарно тоді видно. Не так, як удень під сонячним промінням. Якраз вдень під сонцем все має вигляд класний, до якого ми звикли і все життя живемо під ним. А біле світло, напевно, видумав якийсь кат-мізантроп і ненависник жіночої статі. Щоб знущатися пролонговано над людьми. Особливо над жінками!

Знову приклад вам із життя. Всі їздили а ліфтах? Ні, не таких, як ви подумали, обмальованих графіті, з побитими дзеркалами і блідою лампочкою під стелею за решіткою (щоб не вкрали!). Я говорю про нові ліфти в нових будинках, де є не лише кнопки поверхів, бо це річ необхідна, але й великі дзеркала. Здається, такі ліфти робив саме той кат-мізантроп. Ні, ліфт класний, дзеркало класне, все чудово! Крім освітлення! А яке там освітлення? Біле! Ну, переважно біле, не скажу про всі ліфти, бо у всіх не їздила. А ви, напевно, й уваги не звернули. Але ж звернули увагу, що в дзеркалі тому ліфтовому ви зовсім не такий чи така, як удома щойно були?