Розділ 15

– Не до допитів, – відрізав Кірай, рвучко підвівшись на ноги.

Боги, мене не перестане дивувати його вміння так швидко перелаштовуватись. Поки я ще сиділа і блимала очима від подиву, Кірай уже був зібраний, серйозний і готовий вирушити на патрулювання.

– Стояти! Я з тобою! – схаменувшись і розуміючи, що мене якраз зібралися залишити одну в кімнаті, я схопилася з місця, як ужалена. І припиняючи будь-які заперечення додала: – Якщо раптом потрібна буде допомога цілителя – їх практично не залишилося в місті. Твоїми ж стараннями.

З цим аргументом не посперечаєшся. Цілителів залишилося аж чотири на весь Горенґвіль і, якщо не рахувати льєра Петренса, дієздатний тільки один – я. Нілай і Мел зараз самим необхідна допомога. Так що…

Кір швидко зробив такі самі висновки і, приречено зітхнувши, кивнув.

– Тільки нікуди не лізеш, нічого не робиш сама і тримаєшся поруч зі мною, – це було не прохання, не умова, а наказ.

Та загалом я й не проти. Погода і зірки сьогодні не сприяли ще одному потрясінню. І мене цілком влаштовували усі виставлені умови.

Я б, чесно кажучи, і в кімнаті залишилася. Але раптом… раптом там справді щось відбувається і… раптом це Роуз? Мені доведеться щось зробити. Не знаю, що саме я зможу, але залишатись осторонь точно не в моїх силах.

Схопивши свій кітель, натягувала і застібала його вже на ходу. Точніше на сходах.

Саме за цим заняттям, мене й помітив льєр Кларенс, який допомагав прибирати столи моїй заміні. Він насупився, глянувши на мене, потім на Кірая. І точно подумав, щось далеко не те що треба. Але порозумітися з ним не було часу. Я просто кивнула на знак вітання та поспішила на вихід за командиром.

На вулиці вирувала північна хуртовина. Мело так, що ліхтарні стовпи швидше вгадувалися самі, аніж освітлювали вулиці. І сніг цей був якийсь жалючий, злий. Як і все довкола.

Я накинула каптур на голову. Хотілося вчепитися в Кірая, навіть рука сама потяглася, але зупинила саму себе. Це було якось занадто.

Десь у горах завивав вітер. Наче кликав когось. І це було моторошно.

Кір поспішав. І мені доводилося подекуди навіть бігти, щоб не відстати від його широкого швидкого кроку. Він точно знав, куди йти. Звідки? Це також залишиться його секретом. Зі мною подібними знаннями ніхто не поспішав ділитися.

– Запитуй, – кинув, навіть не обертаючись, командир.

Мене ця готовність давати відповіді застала зненацька. Може тому, що думки поскакали зовсім на інший бік? Тому що я гарячково намагалася придумати, що робити, якщо там, куди ми в цей момент прямуємо, зустрінемо Роуз. Як це пояснити Кіраю? І що це дасть? А якщо не дасть, то, як взагалі бути?

Але командир дозволив запитувати. І гріх було не скористатися можливістю.

– Чому ця кішка розмовляла голосом Еріка? – почала я з нейтрального, але цілком логічного запитання.

Вперше бачила щось схоже. Та й питання особисті ставити поки що була не готова.

Кірай озирнувся, трохи сповільнив крок, дозволяючи мені порівнятися з ним. І коли я вже була з ним пліч-о-пліч, взяв мене за руку. Просто, щоб не відставала від нього, напевно. Але мені стало ніяково і радісно від цього.

– Це його дар. Він… – Кірай помовчав, підбираючи потрібні слова, – вартовий. З чистої пітьми він здатний створювати образ і переносити до нього свою сутність.

– Як цікаво… – трохи подумавши, помітила я. І цілком щиро зізналася. – Але нічого не зрозуміло.

– Таких кішок, та й не тільки кішок, а, наприклад... собак або ворон, він може створити кілька, розпустити їх по місту і спостерігати за всім їхніми очима, – почав терпляче пояснювати Кірай. – Якщо немає якоїсь особливої ​​потреби, то вони просто патрулюють місто, збираючи потрібну інформацію, зміни, аномалії. Якщо з'являється – Ерік може бачити, чути та навіть говорити через образ. Так зрозуміліше?

Так було зрозуміліше. А ще страшніше. Тому що тепер я абсолютно точно розуміла – я ніде не наодинці з самою собою. Треба із цим щось робити. З моїм способом життя. Ось тільки що – поняття не маю.

– Він і справді мене не бачив? Чи просто вдав?

– Правда не бачив. Я не люблю виносити особисте. До того ж правило… воно для всіх. І я точно не збирався його порушувати. Хоч і стає все важче тримати себе в руках.

Це зізнання водночас і тішило та лякало. А ще змушувало замислитись, чого саме я хочу. Чи потрібна мені ця увага. Це «особисте» з Кіраєм. І хоч відповідь напрошувалась логічна – в жодному випадку, серце відстукувало у шаленому ритмі – «так!». Я хотіла, щоб він обіймав мене, цілував. Я хотіла переступити межу розумного… з ним. І це зі мною було вперше. У мене не було досвіду та знань, щоб боротися з цим безумством. Боги, і бажання боротися взагалі не було! Та й чи це можливо?

– Чудово, – зітхнула я, зіщулившись від чергового пориву вітру. – Йдемо далі. Що ти вирішив щодо мого повернення до загону? Чи все ж таки підпишеш практику і відправиш на всі чотири сторони?

Те, як командир важко зітхнув, не змогло сховатись навіть за завиваннями вітру. Щось мені підказувало, що це рішення все ще не було прийняте. І мені б замовкнути, доки він дозріє, але якось… не вийшло.