Розділ 22

Він не чекаючи на нашу відповідь, а одразу напав. Ми навіть не були готові до цього, так само як і Адріана. Він зліпив руку до нього, скривився і потушив вогонь. Він атакував нас без відпочинку, не дозволяючи відпочити. Нарешті, демон зупинився, а Адріан різким рухом відрубав йому руку. Демон скривився від болю, але не зміг відновити руку. Він видав жахливий рик.

— Смертні звідки в вас цей жахливий меч, — прокричав він та знов атакував нас.

— Звідти, де не бажають, щоб ти чорнив цю землю, — відповів Адріан.

Ще одним ударом він зніс ще одну руку демона.

А я не могла поворухнутись.

Бачила лише бій, а все інше було затьмарене туманом.

Чому це сталося зі мною?

Можливо, це був мій страх — бути безсилою, нерухомою. Здавалося, що навіть думати я не могла. Демон не збирався зупинятись, навіть втративши обидві руки, він продовжував боротися, ніби мав здобути перемогу. А я намагалась перемогти саму себе. І нарешті мені вдалося поворухнути мізинцем. Мої легені наповнилися повітрям.

— Його сила це страх. Не дай собі заціпеніти, — закричала я перемагаючи свою слабкість.

— Слаба смертна набагато розумніша, ніж здається, що дивно для людських жінок, — прокричав він та його лице розпалилось в жахливій посмішці оголюючи зуби, — Особливо на прикладі тої правительки, що впустила нас в себе заради влади, тільки от ми отримали набагато більше.

Вони отримали можливість захопити світ, але втратили її, подавшись на цей острів. Можливо, вони хотіли помститись нам, або знищити меч, що міг завадити їхнім планам назавжди. В результаті, вони самі скоїли фатальну помилку. Тепер вони намагалися її приховати, не були свідомі наслідків своїх дій.

Адріан підняв свій меч востаннє проти демона, і голова його впала мені під ноги. Його очі повільно затухали, а тіло почало перетворюватись на пил. Залишилась лише грудка попелу, від того, хто прагнув знищити все навколо. Ніщо не залишилося, від його злочинів. Можливо, десь у пеклі він ненавидить сам себе за поразку, разом зі своїм союзником. Він обняв мене і потрохи допоміг мені рухатись.

Він знову взяв мене за руку.

— Ще двоє лишилось і ми вернемося… — прошепотів Адріан.

— Як… — відповіла я та опустила очі, — А якщо лишимося тут на вічно?

— Ніби я знаю, але такі як ми часто отримують щасливий фінал, — відповів він.

Холодно, а я в бальній сукні.

Пусто.

Острів такий великий, але де ж вони?

Я просто бажала їх знищити. Нелюдська лютість почала поволі охоплювати мене, але я змушувала себе стримуватися. Запах сірки ударив у ніс. Було близько. Запах перетворився на гнилі яйця. Це була величезна яма, майже як вхід у саме пекло. Схоже, хтось прокопав її в замерзлій землі, але це здавалося неможливим. Якийсь голос манив нас.

Ми підійшли ще ближче. Там стояла золота статуя з червоними рубіновими очима. Ми почали спускатись далі. Запах став все сильнішим, а тривожне почуття наростало. Тут було щось жахливе, і це випромінювало саме від цієї статуї. Відчувалося, ніби вібрації охоплювали все, а повітря змінило колір. Ми готувалися до нападу, а земля під нами тряслась.

Але статуя почала темніти. Золота броня стала чорною, а пальці почали рухатись. Вона стиснула меч. З очей почав стікати чорний слиз. Вона зійшла з постаменту і підходила до нас. Кожен крок був все ближче до нас. Мертве золото оживало. Вона наближалась ще більше до нас. Ми взяли бойові стійки. Це був демон, що втік, і тепер набрав жахливої сили.

— Не бійтесь смертні, ви помрете швидко, — промовив він та підвів на нас меч.

Надоїли вже третій повірив в себе. Шпана пекельна. Жодного розуму, жодної сили, лише надмірна віра в себе. Я негайно вислала на нього потужне прокляття. Вже не вистачало мани. Він відкинув меч і незадоволено стиснув руку. Тепер залізо опікатиме його на довгий час. Це могло зламати його, але не такого сильного демона. Ось чому їх було так легко вбивати, навіть як на демонів.

Адріан ринувся атакувати демона, але меч не зрізав його плоть, лише розкидалася золота стружка. Демон відчув жахливий біль. Він наближався, але його рухи були повільними. Це тіло було незручним для нього. Знову удари, і його шия відкинулась назад. Демон завищав. Ми кинули у нього вогняні кулі, але він встиг ухилитись. Ну, добре. Його нога підкосилась.

Я була вдячна, що не носила каблуки.

— Боляче, смертні як ви смієте, — прокричав він.

— Так відправляйся в пекло і кінець! — Адріан гаркнув і схопився за руку.

Він був пораненим.

— Смертний я здатен тебе зцілити. Зупинись і поклонись мені, — запропонував він гордо.

— Ні, це вигідно тільки тобі, — відповів Адріан та наніс ще один удар.

Гучний удар здався, наче розірвав саму матерію реальності. Туман затягнув все навколо, тільки жовтий і жахливо смердючою сіркою.

Гади, вони завжди полюбляли такий туман.

Щось було не так.

Поверхня острова виглядала дивно, а сніг сипався під ногами.

Все тут було інакше.

Здавалося, немає поняття відстані. Все було маленьким, якимось зменшеним. І навіть ями не було, навіть замку я не згадувала. Лише вівтар, серед морів, який існував вже більше тисячі років. А потім сто років тому створили нову печать.

І тільки зараз настав час їх усіх знищити.

Він не бажав здаватись, просто намагався виграти як найбільше часу. Рани від мого меча були важко загоїтись, і він це знав, так само як і ми. Нам треба було вигнати цю прокляту шпану золота на всі чотири вітри. Я, наприклад, бажала просто повернутись додому і насолодитись спокоєм після всіх цих пригод, і це було не в моїй природі, але історія почалась так невинно.

Удари, гамір. Після всього цього мій мозок майже втратив контакт з реальністю. Тут час здавався зупиненим. Я просто бажала, щоб це закінчилося. Один з рогів вдарив мене по нозі. Звук меча, і голова демона полетіла в прірву. Золото стало рідким, але ніщо не тануло на ньому. Врешті-решт, я вирішила не займатись цим. Сірий пил, як завжди, все оточував.