Розділ 21

Адріан тримаючи меч в руках, швидко рубав та знищував усіх вогогів. Мор був повільним, але його силу не можна було недооцінювати. Він випускав холод та заразу, але це не пригнічувало волю до бородьби.

Я завмерла від страху

Кінець кінцем, чоловік зробив останній відчайдушний удар. За одним різким рухом меча, він відрізав голову провідного демона, а його тіло миттєво перетворилося на попіл. Повітря наповнилося запахом палених кісток.

Ми застоялися на мить, огорнуті тишею, відчуваючи спалах напруги. Мор загинув, а холодна аура демонів зникла. Ми здобули перемогу, але побачене залишалося в наших спогадах як жахлива реальність.

Все було вкрите попелом, навколо панувала мертва тиша.

— Далі, це всього лиш початок, — промовив він та опустив закривавлений меч.

— Вони розділились. Тепер чотири проблеми що не менше, — відповіла я та далі була наляканою і тільки почала відходити, — Головне не дати їм нас розділити. Якщо це станеться вони зможуть повбивати нас по одному.

— Тільки щоб їх знайти потрібно постаратись. Без мертвих нас вони острів не покинуть. Вони самі загнали себе в пастку, — сказав він та взявся за голову.

Зброю в руках, ми стояли, обійнявшись, готові зустріти будь-яке зло, що нас оточувало. Краплі червоної крові впали на сніг, свідчачи про нашу визволену силу. Ми були звільнені від ілюзії, яка тиснула на наші душі.

Орди викривлених істот продовжували наступати на нас, але ми не зупинялись. Удар за ударом, ми знищували їх одного за одним, не зважаючи на їхню безліч. Наша сила була знову відновлена, і ми відчували, як набуваємо перевагу.

Але чим більше істот ми знищували, тим більше з'являлося нових. Ми зрозуміли, що опинилися в пастці, вкритій ілюзією. Наші думки були насичені рішучістю, і ми прийняли важке рішення. Одночасно, ми запустили зброю в себе, допускаючи червону кров крапати на сніг.

Мигаючи червоним, наша кров розпочала свій ритуал. І в той же момент, ми стали вільними від пастки ілюзії. Істоти зникли, розсипаючись в порошок, а наше серце наповнилося відновленою силою і волею.

Ми стояли серед розгромленого поля битви, дихаючи важкими подихами. Було спокійно. Ми подивилися один одному в очі, відчуваючи велику єдність і підтримку. Було ясно, що ми можемо подолати будь-які перешкоди, які стоять на нашому шляху.

Ми не знали, що чекає нас далі, але ми були готові до будь-яких випробувань. Наша воля була непохитною, а наша любов була незламною. Разом, ми могли перемогти будь-яке зло, яке стане на нашому шляху.

— Як це сталось… — прошепотіла я.

— Не знаю. Але воно близько, — відповів він та прикрив очі.

— Сугорби, — закричала я бачачи як сніг підійматися на п’ять метрів виш.

Перед нами ожили мертві, статуї, що набули нового життя. Вони почали збиратись разом, формуючи велику групу. Їх безжалісні очі споглядали нас, а їх рухи були надприродно швидкими й координаційними.

Ми стояли, опановані страхом і здивуванням перед цими незрозумілими створіннями. Вони наближались до нас, швидко та безпомилково. Адріан витягнув меч, готовий до бою, а я тримала кинджал готовим до захисту.

Битва розпочалась. Ми відстоювалися, використовуючи нашу зброю і бойові навички. Але ці статуї були безсмертні.

Наші удари просто сколювали їхні кам'яні тіла, але вони продовжували наступати. Смертельна сила відзначалася в їхніх очах. Вони були безжалісні та безмірно вперті.

Він почав атакувати їх крижаними кристалами. Вони слабнули та наче розгублювались.

Ми використовували цей момент, вдаряючи по них, коли вони були найбільш безпорадні. Остаточно, статуї впали на землю, перетворившись на груди снігу. Наша перемога була непростою, але ми вижили.

Тепер, з фортецею за спиною, ми продовжили наш шлях. Нам було зрозуміло, що випробування ще попереду, але ми були готові до чого завгодно, щоб подолати всі перешкоди та знайти відповіді, які ми шукали.

— Ах, живе м'ясо…. Давно сюди живі не забрідали, — закричав скелет в прикрашеному шоломі вирвався вперед.

Ми стояли з Адріаном, ошелешені під загрозливим виглядом велетня, що сформувався з об'єднаних голів. Він виглядав безсмертним та надзвичайно потужним. Величезний велетень здавався непереможним.

Ми розглядали велетня, шукаючи будь-які ознаки його слабкості. Він рухався невпевнено, намагаючись зрозуміти, як керувати цим новим тілом, що складалося з голів.

— Живими ви звідти не вийдете, — закричав він жахливим голосом, розірвавши мертву тишу, — Вмріть…. Приєднайтесь…

— Ні за що! — відповіла я.

Ми продовжували свій непримиренний бій, кожен удар і кожна атака здійснювалися з великою відданістю та рішучістю. Наші рухи були координовані, а серця наповнені вогнем рішучості. Демони продовжували вибухати у тьмі, розсипаючись на шматки зеленого світла.

Ми зрозуміли, що для того, щоб їх знищити, потрібно розбити всі черепа. Це стало нашою метою, і ми не збиралися зупинятись.

Проте, час минав швидко, і ми відчували, що його недостатньо. Кинджал зник під час боротьби, але я швидко витягла з-під сукні іншу зброю. Ми не дозволили собі втратити ритм бою, тримаючись разом і підтримуючи одне одного. Ми використовували всі наші вміння, сили та стійкість, щоб протистояти навалі демонів.

Кожен удар, кожна усмішка, кожен крик нашого противника були зустрінуті нашою непохитною волею до перемоги. Потім, незвичайно велика хвиля демонів насувається на нас. Вони атакують одночасно, створюючи смертоносну круговерть зла. 

— Смертні, звідки в вас завзяття, — прокричав він та розвалився. Але на жаль зібрався заново.

— Звідки в вас скільки зневіри в нас людях, — сказала я.

— Ви залишили нас, щоб тепер якийсь демон використовує нас як іграшку. І ви маєте приєднатись до нас, — завив  він та накрив нас ударами.

— Мені цієї логіки не зрозуміти, — відповіла я та зробила незадоволене лице, після чого відскочила від кулака.